Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

Мал знайшов мене там із притиснутими до обличчя руками, в усипаному зеленими голками пальті. Простягнув мені руку, та я не звернула уваги.

— Зі мною все нормально, — сказала, хоча годі було вигадати гіршу брехню.

— Сутеніє. Не сиди тут самотою.

— Я Заклинателька Сонця. Сутеніє тоді, коли я цього хочу.

Хлопець присів переді мною навпочіпки й зачекав, доки я подивлюся йому у вічі.

— Не закривай їм рота, Аліно. Хай сумують разом з тобою.

— Мені нічого сказати.

— Тоді дозволь говорити їм.

Я не могла запропонувати ні розради, ні підбадьорення. Не хотіла ділитися стражданнями. Не хотіла, аби люди бачили, яка я налякана. Проте змусила себе підвестися й обтрусити голки з пальта. Дозволила Малові відвести мене назад до шахти.

Поки ми спустилися на дно кратера, зробилося геть темно, і мої люди запалили під уступом ліхтарі.

— А ви не поспішали, еге ж? — зауважила Зоя. — Нам що, всім слід було задубіти, поки ви розважалися в лісі?

Приховувати моє вкрите плямами сліз обличчя не мало сенсу, тож я просто сказала:

— Виявилося, мені потрібно було як слід поревіти.

Я вже приготувалася почути образу, та Верескунка сказала лише:

— Наступного разу запроси мене з собою. Мені це теж стане в пригоді.

Мал кинув зібраний мною хмиз на влаштоване кимось місце для вогнища, а я забрала Онкет із плеча Горшова. Кицька коротко засичала, та мене це не турбувало. Просто зараз я хотіла пригорнутися до чогось м’якого й пухнастого.

Принесену Малом здобич уже помили й настромили на рожна, тож незабаром, попри смуток і турботи, від запаху смаженого рот у мене наповнився слиною. Ми посідали навколо вогнища, їли й передавали одне одному фляжку з квасом, дивлячись, як грають на корпусі «Бугайчика» тіні від полум’я, і слухаючи, як потріскують та іскряться гілки. У нас було чимало тем для розмов: хто піде з нами до Сікурцоя, а хто залишиться в долині, хто хоче або не хоче залишитися. Я потерла зап’ястя. Це допомагало зосередитися на жар-птиці, на думці про неї, а не на чорному мерехтінні очей Ніколаї та темній запеченій крові в нього на губах.

Несподівано Зоя бовкнула:

— Слід було здогадатися, що Сергію не можна довіряти. Він завжди був слабаком.

Це було нечесно, та я пропустила її слова повз вуха.

— Онкет він ніколи не подобався, — додав Горшов.

Женя підкинула у вогнище гілку.

— Гадаєте, він із самого початку все запланував?

— Я теж про це міркувала, — зізналася я. — Думала, йому покращає, коли ми заберемося подалі від Білого Собору й тунелів, та, здавалося, йому гіршало, він робився тривожнішим.

— Будь-що могло його спровокувати, — озвалася Тамара. — Обвал у печері, напад ополченців, Толине хропіння.

Брат кинув у неї шматочок гальки і сказав:

— Людям Ніколаї слід було ретельніше пильнувати за ним.

Або мені не слід було його відпускати. Можливо, мою оцінку спотворило почуття провини за Маріїну смерть. Можливо, тепер її затьмарювало горе й попереду на мене чекало ще більше зрад.

— А нічєвоя справді просто… розірвала його на шматки? — поцікавилася Надя.

Я глипнула на Мішу. Він таки спустився з «Бугайчика», а тепер куняв поруч із Малом, досі міцно стискаючи свій дерев’яний меч.

— Це було жахливо, — тихо промовила я.

— А Ніколаї? — запитала Зоя. — Що Дарклінґ із ним зробив?

— Точно не знаю.

— Це можна виправити?

— Цього я теж не знаю. — Я подивилася на Давида.

— Можливо, — прийшов на допомогу хлопець. — Мені потрібно оглянути його. Це була мєрзость. Геть нова для мене територія. Шкода, що в мене немає з собою щоденників Морозова.

Почувши це, я мало не розреготалася. Давид усюди тягався з ними, і мені хотілося викинути їх на смітник. А тепер, коли з’явилася вагома причина мріяти про них, вони опинилися поза межами моєї досяжності, залишившись у Прядці.

Упіймай Ніколаї. Запротор його до клітки. Перевір, чи зможемо ми витягти його з лабетів темряви. Хитромудрого лиса кінець кінцем упіймали. Мені не хотілося знову розплакатися.

Аж раптом Адрік загарчав:

— Я радий, що Сергій загинув. Шкода лише, що я не скрутив йому шию власноруч.

— Для цього тобі знадобилося б дві руки, — нагадала Зоя.

На мить запала жаска тиша, та Адрік похмуро зиркнув на дівчину і виправився:

— Гаразд, жалкую, що не зарізав його власноруч.

Верескунка вишкірилась і передала йому фляжку. Надя лише похитала головою. Іноді я забувала, що вони — справжні солдати. Не було жодних сумнівів, що Адрік оплакуватиме втрачену руку. Я навіть не знала, як це вплине на його вміння заклинати. Проте згадала, як хлопець стояв переді мною в Маленькому Палаці, наполягаючи на своєму праві залишитися й піти до бою. Він був крутіший за мене.

Я подумала про Боткіна, котрий цілу вічність тому сказав мені: «Сталь заслужена». Адрік мав у собі цю сталь, і Надя теж. Вона вкотре довела це під час нашого польоту