Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Небо безхмарне, місяць уповні сяяв у небі, як прожектор. Маркус був упевнений, що за кілька годин монстр знову нападе. А тому він мусив дізнатися якомога більше від безрукого.

Попри каліцтво машиною Фернандо керував спритно.

— Що ти можеш розповісти мені про Віктора? — запитав пенітенціарій.

— Якщо ти зміг дістатися домоправительки, тоді тобі вже й так усе відомо.

— Я хочу почути від тебе. Приміром, про інститут «Гамельн».

Фернандо різко повернув кермо, щоб уписатися в крутий поворот.

— Діти, яких туди привозили, на той час уже вчинили якесь насильство або ж мали очевидну схильність до здійснення особливо жорстоких злочинів. А втім, гадаю, тобі й це вже відомо.

— Авжеж.

— Але ти не знаєш того, що в інституті щодо них не запроваджували аніякої реабілітаційної терапії. Кропп хотів зберегти в них їхню вроджену схильність до зла. Він вважав її чимось на кшталт особливого таланту.

— Яка в нього на те була причина?

— Дізнаєшся, щойно ми приїдемо до Кроппа.

— Чому ти не скажеш мені зараз?

На мить Фернандо відірвав погляд від дороги й зиркнув на нього.

— Тому що хочу тобі показати.

— Це якось пов’язано з чоловіком із вовчою головою?

Той знову не відповів.

— Доведеться тобі набратися терпіння, ми вже майже приїхали. Ти не пошкодуєш, — тільки й сказав. — Однак ти не поліціянт. Отже, приватний детектив…

— Майже, — відповів Маркус. — Де Віктор нині?

— Не знаю.

Потім уточнив:

— Ніхто цього не знає. Усі діти, вийшовши зі стін інституту «Гамельн», починали жити в реальному суспільстві, і ми втрачали з ними зв’язок. — Тут він посміхнувся. — Але сподівалися на зустріч із ними, рано чи пізно. Багато хто з них згодом, через кілька років, вчиняв злочини або був замішаний у них. Ми дізнавалися про це з газет або з телебачення. І тоді Кропп тішився, тому що досягнув своєї мети: перетворив їх на бездоганні засоби зла.

— Саме через це ви захищаєте Віктора?

— Ми так само чинили і з іншими, у минулому. Але Віктор був гордістю Кроппа: вчений психопат, він узагалі не спроможний відчувати емоції. Його чорна душа цілком відповідала його гострому розуму. Професор завжди знав, що соляний хлопчик здатний чинити жахливе зло. Ти лише поглянь, що коїться довкола.

Маркусові важко було проаналізувати, скільки правди було в словах цього чоловіка, але вибору в нього не було, тож він далі їхав з ним.

— Біля будинку-інтернату, коли я на тебе накинувся, ти сказав, що знав уже, ніби хтось не з поліції займався цією справою.

— Так, поліції нічого не відомо про соляного хлопчика, однак ми знали, що хтось вийшов на наш слід. От я й вирішив, що спостерігатиму за вікнами старої, щоб дізнатися, чи ніхто до неї не навідується. Я ж тобі вже сказав: я хочу вибратися із цієї історії.

— Хто ще, окрім тебе, до неї залучений?

— Джованні, старий санітар, з яким ти вже зустрічався і який тепер помер.

Чоловік у синіх черевиках.

— А ще лікар Астольфі, теж врізав дуба. Потім Ольга, медсестра. Я і Кропп.

Маркус хотів його перевірити, хотів дізнатися, чи той назве всіх, кого він бачив на відео з малим Віктором, коли його щойно привезли до інституту «Гамельн».

— Ще хтось?

— Ні, більше ніхто.

Вони саме з’їжджали зі швидкісної кільцевої траси в напрямку до центру.

— Чому тобі раптом так закортіло покінчити із цією історією?

Фернандо реготнув:

— Тому що спочатку ідеї Кроппа мене теж захоплювали. До знайомства з професором я був ніким, другим сортом. Він наділив мене метою та ідеалами.

Потім додав:

— Привчив до дисципліни. Кропп свято вірить у цінність казок. Він каже, що казки — то найправдивіше віддзеркалення людської природи. Якщо прибрати з них злих героїв, стане нецікаво, ти помічав? І нікому не до вподоби історія, де всі — добрі та любі.

— Отже, він сам придумував казки саме для тих дітей. Але в тих казках геть усі герої були лихими.

— Так, він навіть для мене одну придумав: казку про чоловіка-невидимку… Там ідеться про людину, якої ніхто не бачить, тому що вона дуже схожа на всіх інших, і немає в ній нічого особливого. Цьому чоловікові страшенно кортіло, щоб його помітили, щоб повертали голови, дивилися йому вслід, аби лишень поглянути на нього, — не хотілося йому бути порожнім місцем. Він купував собі вишуканий одяг, стежив за своєю зовнішністю. Та все було марно. Тоді він знаєш що вчинив? Збагнув, що йому треба не хизуватися собою, красенем, а додати до свого образу щось непривабливе.

Маркус почав здогадуватися, чим закінчиться історія, і від самої думки йому мороз пішов поза шкірою.

— Тоді він позбавив себе однієї руки, — сказав Фернандо. — І навчився робити все лише однією рукою. Знаєш, що сталося? Усі почали його помічати, почали його жаліти, проте навіть гадки не мали, що в ньому ховалася величезна сила. Хто інший здатен на таке?! Отож-бо й воно! Він досягнув своєї мети: тепер він знає, що сильніший за всіх.

І додав:

— Дисципліна.

Маркус обурився:

— І тепер ти вирішив зрадити того, хто тебе навчив усього цього?

— Я не зраджую Кроппа, — заперечив той. — Адже заради ідеалів доводиться трудитися, а я й так доклав уже забагато зусиль заради справи.

«Заради справи? — подумав Маркус. — Яка справа об’єднувала гурт осіб, що захищали злочинців?»

— Далеко ще?

— Майже приїхали.

Вони заїхали на майданчик для паркування поблизу Віа-деї-Джуббонарі. Машину залишили там, а самі рушили пішки до Кампо-де-Фйорі[18]. Те місце скидалося на великий майдан, однак відрізнялося від інших, бо колись там було голе поле. Будинки та палаци побудували вже згодом, оточивши ними, мов огорожею, колись квітучий простір.

Попри те що в назві майдану звучав натяк на красу й буколічну вишуканість, площа Кампо-де-Фйорі асоціювалася з жахливими речами. В історію Рима вона потрапила як місце, де колись облаштовували «вовчок», тобто вертикальну дибу, — знаряддя для катувань, що його широко використовували за доби Середньовіччя для «викручування суглобів плечей злочинців» за допомогою грубої мотузки. Там також спалювали тих, кого прирекли на смерть.

Як, приміром, на ній живцем спалили Джордано Бруно. Його звинуватили в єресі.

Маркус, як завжди, проходячи через ту площу, відвів погляд від бронзової статуї ченця-домініканця із чорним капшуком на