Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Фернандо йшов попереду хиткою ходою, розмахуючи єдиною рукою, як на параді. У своїй заширокій куртці він був подібний до клоуна.

Вони підійшли до примітного своїм оформленням палацу сімнадцятого століття, який зазнав чимало перебудов протягом наступних століть, але зберіг свою первісну велич.

У Римі було багато палаців, схожих на цей. Зовні вони здавалися занедбаними й старими, так само як їх мешканці — графи, маркізи, герцоги, які досі вихвалялися своїми аристократичними титулами, що вже давно не мали ніякої вартості, окрім колишньої слави часів сивої давнини. Та всередині тих палаців зберігалися фрески, антикварні меблі, шедеври мистецтва, яким міг позаздрити будь-який музей чи приватний колекціонер. Майстри такого рівня, як Караваджо, Мантенья, Бенвенуто Челліні, доклали чималу частку свого таланту, щоб прикрасити домівки вельмож їхньої епохи. А тепер побачити ті скарби мистецтва могли тільки нащадки, що, так само як їхні предки, вели своє існування, марнуючи спадок, нажитий завдяки несправедливим привілеям, отриманим їхніми предками в минулому.

— З яких статків живе Кропп? — поцікавився Маркус. — Адже він дозволяє собі жити в таких розкошах.

Фернандо повернувся до Маркуса й посміхнувся:

— Ти ще багато чого не знаєш, друже. — І наддав ходи.

Вони увійшли з чорного ходу. Чоловік натиснув вимикач, світло залило короткий сходовий проліт, що вів до підземного поверху з одним-єдиним приміщенням. Там було розташоване житло вахтера. Інші сходи чорного ходу вели до верхніх поверхів.

— Ласкаво прошу до мого дому, — сказав Фернандо, вказуючи на односпальне ліжко й малесеньку кухоньку, що займали практично всю кімнату. Одяг висів на вішаках, а ще там було кілька полиць для харчів, переважно консервів. — Зачекай тут.

Маркус ухопив його за передпліччя:

— Навіть не думай, я піду з тобою.

— У мене немає наміру надурити тебе, присягаюся! Та якщо хочеш, то ходімо.

Пенітенціарій увімкнув ліхтарик, і вони разом піднялися сходами службового входу. Після нескінченного ряду прольотів вони нарешті дісталися сходового майданчика. Там не було жодних дверей, якийсь глухий кут.

— Це жарт?

— Не втрачай віри, — задоволено захихотів Фернандо. По тому натиснув долонею на одну зі стін. Там відчинилися невеликі двері. — Я за тобою.

Маркус замість того, щоб іти першим, штовхнув його поперед себе у дверний отвір і рушив слідом.

Вони опинилися у величезному залі без меблів, але з вишукано прикрашеними та розписаними стінами. Єдиним предметом інтер’єру, окрім старої чавунної печі та великого, прикритого віконницями вікна, було прихилене до сіни велике дзеркало в золотій рамі, у якому відбивалося світло ліхтарика і їхні постаті.

Дверцята, через які вони сюди потрапили, були майстерно приховані в настінному розписі на всю стіну. Система потаємних ходів передбачалася первинним проєктом палацу, щоб надати змогу прислузі пересуватися будинком так, щоб не турбувати господарів. Такі секретні дверцята відчинялися та зачинялися безшумно, щоб не турбувати вельмож.

— Хто є в будинку? — запитав Маркус тихо.

— Кропп та Ольга, — відповів Фернандо. — Лише вони вдвох. Вони займають східне крило. Щоб потрапити туди, нам слід…

Він не встиг закінчити фразу, як пенітенціарій зацідив йому кулаком просто в обличчя. Фернандо впав на коліна, схопившись рукою за великого носа, з якого потекла кров. Твоєї ж миті він дістав ще удар ногою в живіт, від якого упав на підлогу.

— Хто в будинку? — знову запитав Маркус.

— Я тобі вже сказав, — заканючив той.

Пенітенціарій примусив його розвернутися, із задньої кишені його штанів вийняв наручники. Він помітив їх, коли вони піднімалися сходами, і ось тепер кинув їх тому просто в лице.

— Скільки ще брехні ти наплів мені?! Я тебе вислухав, але ти повівся зі мною не дуже щиро!

— Чому ти так говориш?! — проскиглив той і сплюнув кров’ю на мармурову підлогу.

— Ти гадаєш, що я такий простак і повірю, ніби ти так легко зрадив свого хазяїна? Навіщо ти мене сюди привів?

Цього разу страшний удар ногою дістався Фернандо в бік. Він зігнувся й покотився підлогою. Та перш ніж Маркус устиг знову вдарити його, він звів догори руку, щоб його зупинити.

— Добре-добре… Це Кропп наказав мені привести тебе сюди.

Поки Маркус міркував, чи вірити його словам, Фернандо скористався єдиною рукою, щоб підтягнутися та сховатися за великим позолоченим дзеркалом.

— Чого треба Кроппу від мене?

— Хоче зустрітися. Але я не знаю навіщо. Присягаюся.

Маркус знову рушив до нього. Фернандо підняв руку, щоб захиститися від імовірного удару, але пенітенціарій схопив його за грудки. Підхопив наручники з підлоги, підтягнув чоловіка до чавунної пічки, щоб примкнути його до неї наручниками. По тому відвернувся й рушив до дверей, що вели до інших кімнат.

— Кроппа це не потішить, — заканючив Фернандо в нього за спиною.

Маркусові дуже кортіло заткнути йому рота.

— Зал без меблів, єдине місце, до якого можна було мене прикувати наручниками, — чавунна пічка… це ж треба, яка уява! — промовив однорукий і зареготав.

Маркус узявся за ручку дверей і натиснув. Двері відчинилися.

— Я невидимий. А невидимий чоловік знає, що його сила — в дисципліні. Якщо він буде дисциплінованим, усі помітять, який він сильний, — і знову засміявся.

— Цить! — насварив його пенітенціарій. Відчинив двері, але, перш ніж переступити поріг, востаннє повернувся до великого позолоченого дзеркала. На мить вирішив, що в нього почалися галюцинації, тому що прикутий до чавунної пічки чоловік тепер уже не був одноруким.

У нього тепер було дві руки. І в лівій він щось міцно стискав.

Голка шприца на мить блиснула в дзеркалі, і Маркус відчув укол у ногу, на рівні стегнової артерії.

— Примусь усіх вірити в те, ким ти є, — сказав Фернандо, поки наркотик проникав у кров Маркуса. Той ухопився за ручку дверей, щоб не впасти. — Тренуйся щодня протягом усього твого життя, натхненно та самовіддано. Навіть ти не зміг мене розгледіти, а ось тепер начувайся.

Маркус тільки цієї миті збагнув, що все було підготовлено заздалегідь. Зустріч біля будинку для людей похилого віку, наручники в задній кишені штанів, що їх він помітив, як йому здавалося, зовсім випадково, оте приміщення без меблів, зате з пічкою, встановленою якраз біля дверей, — бездоганна пастка.