Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

— Повтори, будь ласка, що ти сказав. А потім поцілуй мене — так, щоб я забула про все на світі.　

Ґідеон перевів погляд з моїх очей на губи і пробурмотів:　

— Можу спробувати.　

Спроби Ґідеона увінчалися цілковитим успіхом, якщо можна так висловитися. Я б залюбки провела залишок дня чи навіть і залишок життя в його обіймах на цій зеленій канапі в 1953 році.　

Але якоїсь миті він трохи відсунувся від мене, а відтак сперся на лікоть і пильно глянув на мене згори вниз.　

— Краще зупинитися зараз, інакше я скоро не зможу за себе поручитися, — сказав він, захекавшись.　

Я нічого не відповіла. Чому, власне, він вирішив, що я почуваюсь інакше? Але я не могла отак-от просто зупинитися. Я вже загадувалася, чи не прикинутись ображеною, але мої міркування обірвав Ґідеон. Він кинув погляд на годинник і підскочив як ужалений.　

— Ох, Ґвен! — квапливо скрикнув він. — Час настав. Зроби ж щось зі своїм волоссям — усі вже напевно чекають біля хронографа, щоб вишпетити нас, коли ми повернемося.　

Я зітхнула.　

— О Боже… — жалібно мовила я. — Але нам треба спершу узгодити наші дії.　

Ґідеон насупився.　

— Вони муситимуть відкласти операцію, але, може, я переконаю їх відправити мене в 1912 рік хоч на ті дві години, що лишилися. Нам конче треба поговорити з Люсі та Полом!　

— Ми могли б навідатися до них сьогодні ввечері, — запропонувала я, хоча мені був потрібен час, щоб підготувати промову. Приємно познайомитися, матусю і татусю!　

— Забудь про це, Ґвен. Вони нізащо не дозволять тобі стрибнути зі мною в 1912 рік, якщо цього не дозволить сам граф. — Ґідеон простягнув мені руку й поставив мене на ноги, а потім трохи незграбно спробував пригладити розгардіяш на моїй голові, який він сам же і витворив.　

— Добре, що в мене вдома є власний хронограф, — якнайнедбаліше кинула я. — І, до речі, справний.　

Ґідеон вирячився на мене.　

— Що?　

— Ходімо вже! Ти ж підозрював це — як би ще я змогла зустрітися з Лукасом? — Я поклала руку собі на живіт, де вже закрутилася карусіль.　

— Та я думав, що ти примудрилася побачити його під час елапсування… — Ґідеон розчинився в повітрі просто в мене на очах.　

Я полетіла за ним за кілька митей, встигнувши нашвидкуруч дати лад волоссю.　

Я була цілком певна, що до нашого повернення Вартові у підвалі гудітимуть, як вулик, через свавілля Ґідеона (потай я очікувала ще й того, що десь у кутку містер Марлі з підбитим оком скиглитиме, щоб на Ґідеона надягли кайданки), але всюди панувала тиша.　

У кімнаті були тільки Фальк де Віллерз… і моя мама. Вигляд у неї був геть нещасний; матуся із заплаканими очима сиділа на стільці, розчавлена останніми подіями, і нервово стискала руки. Щоки її вкривали доріжки туші та тіней.　

— Ну нарешті, — сказав Фальк. Ні голос його, ні обличчя абсолютно нічого не промовляли, але хтозна, чи не казився він під цією маскою. Його бурштинові вовчі очі блищали дивним блиском.　

Ґідеон мимоволі випростався і задер підборіддя, ніби готуючись до судового вироку.　

Я мерщій схопила його за руку.　

— Це не його провина, просто мені не хотілося елапсувати самій, — гарячково заторохтіла я. — Ґідеон тут взагалі ні до чого.　

— Годі вже, Ґвендолін, — Фальк обдарував мене втомленою посмішкою. — Все вже давно йде не за планом.　

Він потер лоба та зиркнув на маму.　

— Мені шкода, що наша сьогоднішня розмова… що ти дізналася про це таким чином. Це сталося не зумисне, — він знову глянув на маму. — Такі важливі речі слід повідомляти дуже обережно.　

Мама мовчала, намагаючись стримати сльози.　

Ґідеон стиснув мою руку. Фальк зітхнув.　

— Гадаю, вам із Ґрейс є про що поговорити. Буде краще, якщо ми дамо вам час, — сказав він. — Перед дверима чекає адепт, який проведе вас нагору, коли ви будете готові. Ти йдеш, Ґідеоне?　

Ґідеон знехотя відпустив мою руку і поцілував мене в щоку. Потім прошепотів мені на вухо:　

— Ти зможеш, Гвен. А потім ми поговоримо про те, що заховано в тебе вдома.　

Я ледве стрималася, щоб не вчепитися в нього і не закричати: «Прошу тебе, залишся зі мною».　

Я мовчки чекала, поки вони з Фальком не залишать кімнату і не зачинять за собою двері. Потім я обернулася до мами, силкуючись посміхнутися.　

— Вони впустили тебе в найбільшу святиню, я здивована.　

Мама підвелася — похитуючись, наче старенька, — й посміхнулася мені у відповідь.　

— Вони зав’язали мені очі. Отой, з обличчям-місяцем. У нього кровила губа і, певно, через те він так міцно стягнув вузол. Було боляче, та я нікому не наважилася поскаржитись.　

— Дуже знайомо. — Розбита губа містера Марлі мене геть не обходила. — Мамо…　

— Знаю, зараз ти мене ненавидиш, — не дала мені договорити мама. — І я добре тебе розумію.　

— Мамо, я…　

— Мені так шкода! Я мала зупинити їх раніше, — вона ступила крок, простягнувши до мене руки, але вони безвільно впали. — Я завжди так боялася цього дня! Та знала, що коли-небудь він усе одно настане, і з кожним роком я дедалі дужче боялася. Твій дідусь… — Вона затнулася, глибоко зітхнула і правила далі: — Ми з моїм татом хотіли розповісти тобі про це разом, коли ти виростеш і зможеш зрозуміти та витримати правду.　

— Лукас знав про це?　

— Звісно! Це він сховав Люсі й Пола тут, у Даремі, і вигадав несправжню вагітність, щоб ніхто не сумнівався, що дитину — тебе — народила я. Люсі обстежували лікарі під моїм ім’ям — вони з Полом жили в нас у Даремі майже чотири місяці, поки тато мотався Європою, залишаючи хибні сліди. Наш будинок виявився ідеальною криївкою. Моя вагітність нікого не обходила. Ми сказали, що чекаємо на пологи у грудні, тому ні ти, ні наша сім’я не цікавили Вартових.　

Мама дивилася повз мене на гобелен невидючими очима.　

— Ми до кінця сподівалися, що не доведеться посилати Люсі й Пола разом із хронографом у минуле. Але один із нишпорок Вартових стежив за нашим будинком… — Вона здригнулася від спогадів. — Мій тато встиг нас вчасно попередити. Люсі й Пол не мали вибору, окрім тікати, залишивши в нас тебе — крихітку з кумедним жмутиком волосся на голові та величезними блакитними очима, — сльози нарешті ринули по її щоках. — Ми присяглися захищати тебе, я і Ніколас, і ми полюбили тебе одразу, наче рідну дитину.　

Сама не помічаючи, я знову заплакала.　

— Мамо…　

— Знаєш, ми ж не хотіли мати дітей. У