Читати книгу - "Забудь-річка"

У перші дні ледь не загинув, наразившись на групу радянських оточенців, які не мали що їсти, зате набоїв не шкодували. Дістався Крем’янеччини, перезимував на далекому хуторі у товаристві ще двох таких, як сам, «самопасів», а на весну пристав до загону Українського війська — двох десятків місцевих людей, які охороняли села від мародерів та польських партизанів, що гордо звали себе Батальйонами хлопськими, але поводилися так само, як мародери.

Тут Степанові вперше придався військовий досвід — він взявся за організацію вартової служби та алярмової системи. Про повноцінні бойові дії не йшлося — у більшості випадків двох-трьох вчасних пострілів з різних позицій було достатньо, аби переконати бандитів, що оборонці жартувати не збираються і краще пошукати легшої здобичі деінде. Кілька відбитих без жодної краплі крові нападів підвищили авторитет Шагути серед селян та колег по зброї. Проте коли влітку німці розпочали масштабні реквізиції збіжжя та м’яса, стало зрозумілим, що одним ППШ та кількома обрізанами з радянських гвинтівок, що їх мало тутешнє Українське військо, від справжньої сили не відбитися. Німці жорстко і вправно придушували будь-які спроби збройного опору. По селах стогін стояв батожених людей та чорніли згарища спалених хат.

Саме у цей момент на терені з’явився загін Явора-Яворенка, який іменував себе Фронтом української революції. Командир, колишній лейтенант Червоної Армії, на голові носив незвичну у цих місцях козацьку кучму, за поясом — дві гранати, і вже самим своїм виглядом демонстрував, що має великі плани. З селянами поводився, як вони це люблять — трохи зверхньо, трохи по-братньому, говорив зарозуміло, але брав за душу, так що люди несли повстанцям усе, що мали в коморах. Яворенко натомість громив застави прикордонників-гренцшуців, які охороняли розділову лінію між дистриктом Галичина, який вважався Німеччиною, та Рейхскомісаріатом Україна, що був немовби сам по собі. Від кого охороняли — залишалося таємницею, але заважали вільному пересуванню, а селяни цього не любили, як тільки можуть не любити в Україні будь-які обмеження волі. Тому невеликі, але звучні перемоги оберталися ФУРу доброю славою, яка випереджала Явора та примушувала тремтіти місцевих шуцманів по обидва боки українсько-українського кордону.

Власне ця слава, а ще вміння пощипати німців й одразу розчинитися у лісі, втерши носа основним силам шуцманшафту, і схилила Шагуту до того, щоб приєднатися до Фронту української революції, який на той час нараховував дві сотні бійців. Двоє з колег з Українського війська пішли за Степаном, решта ж залишилася у селі, сподіваючись на краще. Посаду чотового Степан сприйняв, не кремпуючись, хоч для капраля війська польського це й було захмарною кар’єрою. Але він справедливо вважав, що на війні керувати мають найдосвідченіші, і якщо з’явиться кращий за нього — будь ласка, нехай керує.

Щоправда, з настанням морозів активні дії довелося згорнути і на зиму в Яворенка залишилося лише кілька десятків хлопів — відчайдухів або тих, кому вже зовсім не було де дітися. Місцевих селян розпустили по домівках до відповідного сигналу про збір. Чота Шагути схудла до п’яти вояків, зберігши щоправда двох із трьох досвідчених ройових. Один з них, колишній червоноармієць з Наддніпрянщини, мав прізвисько Старий, бо мав уже цілих тридцять років. Другим був Кущ — студент, що брав колись участь у забороненому польською владою Центральному союзі українського студентства, за що цілий рік відбув під слідством. Ну а після «визволення», вже у сороковому за те саме потрапив до НКВД, звідки був звільнений німцями, проти яких одразу й пішов воювати, як сам казав «на подяку».

Користуючись зимовою паузою, Степан кілька разів навідувався до своїх. Приходив уночі, бо сусіда-селбстшуце все ще пильно вдивлявся у спірну межу, шукаючи приводу для з’ясування стосунків. Мати заслабла на серце, не витримавши лиха, яке принесли нові окупанти. Софія доглядала її, наче рідна донька, Марічка називала «бабусею», і Степанові серце щеміло від того, що на місці Софії з Марічкою мали би бути його жінка і його донька, якби не поляки, якби не совіти, якби не німці і не війна. Але ніде дітися, і Степан з тяжким серцем повертався до ФУРу.

У лютому відбулася зухвала операція у Крем’янці, коли хлопці двома фірами під’їхали до повітової друкарні, де, погрожуючи зброєю, завантажили на сани верстат, набірну касу, запас паперу, та вивезли усе це до лісу. Під час рейду Степанова чота здійснювала охорону шляху, і він таким чином перевірив, чи не втрачено бойові навички за час різдвяних свят.

Власна друкарня, якою відтоді опікувався заступник Яворенка інженер Грушка, перетворила Фронт української революції на потужну ідеологічну одиницю, бо дала змогу друкувати власні листівки, ба навіть захалявні книжечки, де докладно пояснювалося, чому треба боротися проти всіх окупантів — радянських, німецьких, польських, і чому український селянин є основою нації та будівничим власної держави. Дуже швидко почали робити й літературу на замовлення — для Організації українських націоналістів, яка активно засвоювала терен. Степан кілька разів їздив на зустрічі до суворих, без тіні посмішки хлопців, які передавали йому матеріали. До друкарні бандерівців не допускали, знаючи їхню пристрасть до збройних реквізицій. Так само подалі від схрону віддавали оунівцям готові наклади.

Коли ж зійшов сніг, вирішено було знову почали збирати людей, готуючись до походу у Галичину. На цю небезпечну затію підбурював Явора львів’янин Грушка. Але похід не склався, бо навесні сорок третього року на Крем’янеччині розгорнулася справжня веремія.

Радянські партизани, що невідь-звідки взялися на терені, агітували людей до своїх лав, нібито для захисту від польських Батальйонів хлопських. Одночасно німецький шуцманшафт, зібраний з добровольців, полонених, перебіжчиків та нечисленних призовників, проводив систематичні облави на тих, кого ще можна було мобілізувати у військо чи на роботи до Німеччини. З третьої сторони місцевий відділ ОУН(б), очолений районним провідником зі зловісним псевдо Крук, розгорнув справжнє полювання за непідконтрольними йому загонами, намагаючись силою зігнати всіх українських партизан під свою руку.

Фронт української революції в цих умовах тримався за селян, як за останню надію, підживлюючи їх віддрукованими Грушкою промовами Петлюри та статтями Липинського. Ну і ще відбитими у німців обозами із