Читати книгу - "Фіктивний шлюб Генерального, Ірина Романовська"

Якоїсь миті поруч зі мною замість Віри сідає чоловік у лакованих дорогих туфлях. Машинально повертаю голову, щоб сказати йому «зайнято» та завмираю.

— Михайле? — від шоку я навіть схоплююся на ноги. — Мішо, це справді ти?

Переді мною Михайло — однокласник, сусід по парті та мій перший хлопець. Міша — моє гірке перше кохання. Він — ще одна людина, яку я не бачила з часів шкільного випускного.

Дотепер пам'ятаю, як плакала після його від'їзду. Здавалося, що більше нікого ніколи не зможу покохати, як його. Я навіть заміж за нього мріяла вийти, а він раптом поїхав до іншої країни на ПМП. Ото я наївна та мала ще була.

Минуло лише пів року після розлуки з Михайлом і я «зустріла» своє нове кохання — Тітова Олега.

— Привіт, красуне! — каже мені Міша з тією ж інтонацією, якою розмовляв зі мною щоранку в школі.

Кидаюся йому на шию та цілую в щоку.

— Господи, я так рада тебе бачити, Міш. Ти навіть не уявляєш! А як ти тут опинився? Скучив за рідним краєм?

Тягну його назад на стілець і засипаю питаннями:

— Як ти, Мішо? Чому дівчата мені нічого не сказали? Як ти дізнався, що в нас зустріч?

— Віра зателефонувала та змусила приїхати. Ти ж пам'ятаєш, що вона й мертвого дістане, якщо треба.

Ми разом сміємося.

Віра — головна активістка нашого класу. Коли потрібно було зібрати клас на екскурсію, суботник або для того, щоб намалювати газету до свята, Вірі не було рівних. Вона знаходила до кожного свій підхід і відмовити їй було просто неможливо.

Помічаю, що Міша іноді опускає погляд нижче мого підборіддя. Прямо у виріз мого декольте. Соромлюся, як та шістнадцятирічна школярка з одинадцятого класу. Знову Яна Захарченко — сіра мишка.

Але ж переді мною сидить не той самий хлопчик Міша, а змужнілий, гарний, з модною стрижкою та в дорогому костюмі, заможний чоловік Михайло.

Раптом його рука лягає мені на плече, і силою притискає до себе.

— Ян, я так сумував за тобою. Ходімо може, потанцюємо?

Дивлюся на Мішу ошелешеними очима та не можу поворухнутися. Почуй я ці слова років вісім тому, то в моїх грудях певно щось та й відгукнулося. Але зараз його слова та жести викликають в мене лише роздратування.

— Кхм, добрий вечір! Не заважатиму? — як грім серед ясного неба лунає поряд голос мого чоловіка.