Читати книгу - "Рекурсія, Блейк Крауч"

Повільнішає…

Повільнішає…

Сповільнюється не тільки рух Баррі.

А все.

Баррі ще при пам’яті, коли в цій часолінії все завмирає, а він сам зависає за тридцять футів від землі, оточений усім, що підняло ударною хвилею: друзками скла та уламками металу, людьми з оплавленими, наче віск, обличчями, неподалік висить у повітрі поліційна машина. Стіна вогню спинилася за чверть милі від нього, накривши Північну галявину до середини.

Завмерли прилеглі будівлі, не випарувавшись до кінця: скло, меблі, інший скарб, люди — все-все, окрім напіврозплавлених каркасів, розлітається геть, неначе від чийогось чиху.

А велетенська смертоносна хмара, що росла над Нью-Йорком з епіцентру вибуху, встигла піднятися на милю — і застигла.

Світ починає втрачати барви, і коли Баррі бачить застиглу картину, ніби з усього витікає час, у нього в голові спалахують запитання…

Якщо матерію не можна ні створити, ні знищити, куди вона дівається в момент, коли часолінія припиняє своє існування?

Що сталося з матерією всіх хибних часоліній, крізь які вони пройшли?

Може, їх витиснуло з часу, і тепер вони існують у вищих, недоступних вимірах?

І якщо так, то що таке вимір без часу? Матерія, що йде в небуття? Якою вона може бути?

Перш ніж його свідомість викидає з майже померлої дійсності, він встигає усвідомити одну, останню, річ: сповільнення часу означає, що, напевне, Гелена жива, точніше помирає саме зараз в капсулі, щоб знищити цю часолінію та розпочати іншу.

І в ньому спалахує радість: виходить, Гелена дожила до цього дня, а отже, є надія, що в наступній дійсності він, нехай хоч і на мить, знову буде з нею.

* * *

Баррі лежить у ліжку в напівмороку прохолодної кімнати. Крізь відчинене вікно він чує м’яке накрапання дощу. Він дивиться на годинник на руці: пів на десяту вечора за західноєвропейським часом. На Мангеттені це мінус п’ять годин.

Він переводить погляд на дружину, з якою разом уже двадцять чотири роки — вона читає в ліжку поруч із ним.

— Пів на десяту, — каже Баррі.

В останньому житті вона залізла в деприваційну капсулу близько 16:35 за східноамериканським часом, а це означає, що до п’ятого ювілею 16 квітня 2019 року вже рукою сягнути.

Тепер, у цей момент, Баррі дивиться на світ очима людини, що прожила єдине життя. Це життя.

Гелена вторглася у нього в портлендському барі, коли Баррі був двадцять один рік, і відтоді вони не розлучалися.

Звичайно, Баррі знає все про чотири попередніх життя, які вони прожили спільно. Про їхню роботу. Їхнє кохання.

Про те, як щоразу все закінчується смертю Гелени в деприваційній капсулі 16 квітня 2019 року, коли світ згадує про існування крісла пам’яті та про спричинений ним жах.

У попередній часолінії вони жили порізно: Гелена — ближче до батьків у Боулдері.

Вона сама побудувала крісло та користувалася ним, щоб полегшити життя матері, коли та опинилася в чіпких лапах хвороби Альцгеймера. Проте ані на дюйм не просунулась у скасуванні появи хибних спогадів, які — вона ручається за це! — мають от-от наринути на Баррі.

Гелена не відає, що робив Баррі в тому житті без неї, та він і сам цього не знає.

Поки що.

А в цій часолінії вони далі намагалися зрозуміти, як мозок обробляє хибні спогади, і ще більше заглибились у фізику елементарних частинок, у ті її моменти, які стосуються крісла. Вони навіть завели контакти в CERN і сподіваються, що зможуть скористатися ними в наступній часолінії.

Коли ж дійшло до діла, то їм, так само, як і в попередніх ітераціях, не вдалося досягти чогось серйозного та запобігти катастрофі. Їх тільки двоє, а проблема, що стоїть перед ними, — колосальної складності. Може статися, що й понадсильна.

Гелена гортає книжку й дивиться на Баррі.

Шум дощу, який тарабанить по черепиці їхнього будинку XVII століття, для нього, мабуть, найулюбленіший звук на світі.

— Боюся, — починає Гелена, — що, коли в тебе з’являться спогади про попередню часолінію, ти почуватимешся так, ніби я тебе покинула. Ніби я тебе зрадила. У тій часолінії мене не було поряд з тобою, але не через те, що я не кохаю чи не потребую тебе. Я сподіваюся, що ти правильно зрозумієш мене. Мені просто хотілося, щоб ти прожив життя, не знаючи про навислу загрозу Армагеддону, і сподіваюся, воно в тебе склалося. Сподіваюсь, ти знайшов своє кохання. Я не знайшла. Щодень я сумувала за тобою. В усіх інших життях я не була така самотня, як у тій часолінії.

— Я впевнений, що ти чинила, як слід було чинити. І знаю, що тобі непорівнянно важче, ніж мені.

Баррі дивиться на свій годинник: дев’ята тридцять чотири саме змінилась на дев’яту тридцять п’ять.

Гелена розказала йому все, що станеться.

Головний біль, тимчасова втрата притомності й самоконтролю.

Як одразу почне руйнуватися світ.

І все ж таки якась частка свідомості Баррі відмовляється вірити, що все це може статися. Ні-ні, він не вважає, що Гелена йому бреше. Просто важко уявити собі, що клопоти цього світу знайдуть їх навіть тут.

Баррі відчуває за очима проблиск болю.

Різкого і сліпучого.

Він переводить погляд на дружину:

— По-моєму, почалося.

* * *

Уже до опівночі він — Баррі, в якого багато життів за плечима, хоч попереднє, прожите в Нью-Йорку, якимось дивним чином з’являється останнім.

Можливо, через те, що їх багато, спогади з’являються повільніше, аніж у попередні ювілеї.

Баррі плаче від радості, що він знову з Геленою, і там само, за кухонним столиком, вона сідає йому на коліна та цілує в обличчя, гладить пальцями по волоссю і каже, що їй дуже шкода, й обіцяє, що більше ніколи його не покине.

— Щоб я здох! — кричить Баррі. — Нарешті згадалося!

— Що?

Він переводить очі на Гелену:

— Я таки мав слушність. Із цього апокаліптичного циклу є вихід. Слейд знав, як зупинити хибні спогади.

— Про що ти говориш?

— В останні хвилини попередньої часолінії я шукав Слейда. Він врізав дуба на Різдво, але я додзвонився до Чжи Уна. І він сказав, що Слейд уже повертався в часі та починав нову часолінію так, що в ювілейну дату хибні спогади не з’являлися.

— Боже ж ти мій, але як?

— Цього Чжи Ун не знає. Він закінчив розмову, а потім настав кінець світу.

Свистить чайник.

Гелена відходить до плити і знімає