Читати книгу - "Бавдоліно"

Бавдоліно обурився на саму думку, що на світі можуть бути такі облудники. Фрідріх люто горлав:

— Гемонський син! Ніхто йому не писав, а він на злість усім відписує першим! І уникає називати того Йоана Пресвітером, заперечуючи будь-яку його священичу гідність…

— Він знає, що Йоан — несторіанин, — додав Бавдоліно, — і дуже по-папськи пропонує йому відмовитися від своєї єресі й підкоритись йому…

— Безперечно, лист цей — страшне нахабство, — зауважив канцлер Християн, — він звертається до нього «синку» і посилає до нього не хоча б якогось єпископа, а всього лиш свого особистого лікаря. Ставиться до нього як до дитини, яку треба прикликати до порядку.

— Треба зупинити того Філіпа, — сказав тоді Фрідріх. — Християне, маєш вирядити посланців, найманих убивць чи кого там хочеш, щоб вони наздогнали його на дорозі, задушили, вирвали язик або втопили в річці! Він не повинен туди дістатися! Пресвітер Йоан — мій!

— Заспокойся, отче мій, — мовив Бавдоліно, — мені здається, що Філіп той нікуди не вирушав, і взагалі невідомо, чи він справді існує. По-перше, Александр чудово знає, як на мене, що лист до Мануїла — фальшивка. По-друге, він зовсім не знає, де шукати того Йоана. По-третє, він написав того листа, щоб заявити, — ще заки це зробиш ти, — що Йоан належить йому, а крім того, закликає тебе і Мануїла забути про того царя-священнослужителя. По-четверте, навіть якби Філіп існував, якби він справді вирушив до Пресвітера і якби справді дійшов туди, уяви собі хоча б на мить, що було б, якби він вернувся, спіймавши облизня, бо Пресвітер Йоан не захотів навернутися. Для Александра це було б так, немов хтось вилив би йому відро лайна на голову. Він не може так ризикувати.

У кожному разі, було вже запізно оприлюднювати лист до Фрідріха, і Бавдоліно почував себе обкраденим. Він почав мріяти про царство Пресвітера ще після смерті Оттона, а відтоді минуло майже двадцять літ… Двадцять змарнованих літ…

Проте потім утішився: авжеж, Пресвітерів лист запався у ніщоту — точніше він загубиться десь у купі інших листів, бо тепер уже будь-хто може вигадати собі любовне листування з Пресвітером, адже живемо ми у світі безбожних брехунів; та це не значить, що слід відмовитись від пошуків його царства. По суті, існувала ще мапа Козьми, і досить буде знайти Зосиму, видерти її у нього, а тоді можна вирушати у незнане.

Але що сталося з Зосимою? А навіть якби він знав, що той живе, обдарований пребендами, у царському палаці свого василевса, як видістати його звідти, коли навколо — ціле візантійське військо? Бавдоліно почав розпитувати подорожніх, посланців, купців, шукаючи відомостей про того мерзенного монаха. А тим часом раз у раз нагадував про свій проект Фрідріхові:

— Отче мій, — казав він йому, — тепер це має ще більший сенс, ніж раніше, бо раніше ти, може, побоювався, що царство це — всього лиш плід моєї фантазії, а тепер ти знаєш, що в нього вірять і грецький василевс, і римський папа, а в Парижі мені казали, що якщо наш розум здатен уявити собі щось таке велике, що більшого й не знайдеш, то воно, безперечно, існує. Я саме напав на слід людини, котра може дати мені вказівки про шлях, яким треба йти, то дозволь же мені витратити на це трохи грошей.

Він зумів випросити досить золота, щоб підкупити всіх graeculi, які проїздили через Венецію, вони допомогли йому зв'язатися з довіреними людьми в Царгороді, і він став очікувати на новини. Коли новини ці надійдуть, йому треба буде всього лиш спонукати Фрідріха прийняти рішення.

— Знову збігали роки очікування, мосьпане Никито, а тим часом Ману'їл ваш помер. Хоч мені ще не доводилося бувати у вашій країні, я знав про неї досить, щоб зрозуміти, що коли міняється василевс, всім його довіреним людям настає кінець. Я молився до Пресвятої Діви і всіх святих, щоб Зосиму не вбили, але якби його тільки осліпили, це мене цілком влаштовувало — він повинен просто віддати мені мапу, а розглядати її буду вже я. Тим часом я мав відчуття, ніби роки витікають з мене, неначе кров.

Никита порадив Бавдолінові не піддаватися колишньому розчаруванню. Він попрохав свого кухаря і служника, щоб той перевершив самого себе і щоб остання трапеза, якою він насолоджувався під сонцем Царгорода, нагадувала йому про всі ті радощі, які дарує його море і його земля. І забажав, щоб на стіл подали лангустів і омарів, варених раків, смажених крабів, сочевицю з мідіями, морські дактилі з гарнірами з бобового пюре і рису з медом, оточених вінцем з риб'ячих яєць, а до всього щоб принесли критського вина. Але була то лиш перша страва. Опісля принесли неймовірно пахуче тушковане м'ясо, а в горщику парували чотири качани капусти, тверді й білосніжні; був тут і короп з двадцятьма маленькими скумбріями, солене рибне філе, чотирнадцять яєць, трохи волоського овечого сиру, і все це залите добрим фунтом олії, посипане перцем і присмачене дванадцятьма головками часнику. І до другої страви він попрохав принести вина з Ганоса.

18. Бавдоліно і коландрина

З двору ґенуезців долинав лемент доньок Никити, які не хотіли дати заялозити собі обличчя, звиклі лиш до білил і до рум'ян. «Не комизіться, — примовляв Ґрілло, — ліпота не головне у жінках». І пояснив: навіть та дещиця корости і струпів, які малювали їм на обличчях, зовсім не давала певності, що розпалені прочани ними погидують, адже люд цей відводив душу на всьому, що бачив, — на старих і молодих, здорових і хворих, на грекинях, сарацинках і юдейках, бо в такій ситуації на релігію ніхто не зважав. Щоб викликати огиду, додавав він, лиця ваші мали б виглядати, як тертка. Дружина Никити з любов'ю допомагала споганювати своїх доньок, то ліплячи струп на чолі, то чіпляючи курячу шкіру на ніс, щоб він виглядав поїденим коростою.

Бавдоліно дивився смутно на гарну цю родину і раптом мовив:

— І поки я валандався, не знаючи, за що взятися, випало одружитися й мені.

Історію свого одруження розповідав він з невеселим обличчям, немов ішлося про якийсь болісний спогад.