Читати книгу - "День всіх знервованих, Софія Малинська"

Діана

Артур був на межі. Він був готовий вибухнути. І його можна було зрозуміти.

Спочатку ніби нізвідки з’являється Орлов, й запрошує нас на вечерю, а тоді Мирон пропонує скористатися тим, що я сподобалася цій мерзоті. І це після того, що пережила його сестра.

Та я була з ним згодна. Якщо в нас є шанс йому помститися, було б дурнею ним не скористатися.

— Я хочу вислухати його план, — врешті сказала я, і крижаний погляд Артура впився в мене.

— Діано…

— Я знаю, ти проти, проте вирішувати не тобі.

Я не хотіла бути стервом, правда. І я розуміла, що гра, в яку пропонує зіграти Мирон, буде небезпечною. Однак я не могла просто сидіти, склавши руки, поки цей засранець, цей гвалтівник, живе своє найкраще життя, з вірою у власну безкарність.

Він мав заплатити. За те, що зробив з Артуровою сестрою, зі мною та іншими жінками, й за інші свої злочини. Байдуже які.

Як на мене, вже завдяки першому пункту його дупі саме місце у в’язниці. 

Артур міцно стиснув щелепи, щосили стискаючи в руці телефон. Здавалося, той от-от зламається. І все ж, цього разу він не сперечався.

Віднявши телефон від вуха, він увімкнув гучний зв’язок, так, щоб ми з Мироном могли чути один одного, й, поклавши його на кавовий столик, відступив на крок, склавши руки на грудях.

— Що мені потрібно зробити? Вкрасти його телефон? Ключ-картку?

Мирон лагідно розсміявся.

— Легше, агентко. Ні, доступ до його номера ми можемо отримати, не ризикуючи тобою. Я хочу, щоб ти просто йому сподобалася.

— Просто сподобалася? — здивовано перепитала я. Артур ледь не загарчав, кидаючи на телефон такі убивчі погляди, що, якби Мирон був з нами в кімнаті, то, певно, вчепився б йому в горлянку.

— Достатньо, аби отримати запрошення на один закритий вечір. Чи декілька. Орлов часто влаштовує подібні вечори з партнерами. Покер. Цигарки. Навіть обслуговуючий персонал не має доступу до їхнього залу під час гри. Нескладно уявити що саме він там обговорює. Тож, якби ти змогла дістати запис бодай однієї такої розмови.

— І ви гадаєте, що він покличе на такий вечір нас з Артуром? — це звучало надто жалюгідно, щоб бути правдою. Якщо в Орлова є бодай краплина мізків, щоб не залишати навіть випадкових свідків типу офіціантів чи круп’є.

— Вас — навряд. А от тебе…

— Ні, — Артуру урвався терпець, — Цього не буде. Вона не піде туди без мене. Діана не ризикуватиме.

— Агов, — я замахала рукою в нього перед обличчям, досі притримуючи рушник на грудях іншою рукою, — Я досі тут, і досить доросла, щоб вирішувати і говорити за себе.

Мені замість відповіді дістався похмурий погляд, проте я не збиралася піддаватися. Й натомість схилилася до телефону.

— То як мені це зробити? Увімкнути диктофон на телефоні, й не вимикати? Чи мені позичать прослушку, як в шпигунському кіно?

— На телефоні не варто. Тим паче, що Орлов, скоріш за все, першим його перевірить. А щодо іншого… Ми про це подбаємо.

— То може твій так званий “друг-власник” вбудує прослушку у меблі, підлогу чи срану люстру в тій кімнаті, де вони збираються, замість пхати Діану до клітки з тигром? — прогарчав Артур.

— Дякую за ідею, генію. Обов’язково нею скористаюся, якщо знатиму де саме і коли цей покидьок вирішить влаштувати наступну таку зустріч, і матиму доступ до приміщення.

А тепер, якщо ти на хвильку припиниш бити себе в груди і корчити з себе альфа-самця, я поясню, що прослушка також працюватиме на її безпеку. Наші люди увесь час будуть поблизу та втрутяться, щойно в цьому буде потреба.

— Наскільки я пам’ятаю, ми поїхали з Харкова саме для того, щоб такої необхідності не виникло, — зло прошипів Артур.

Я примружилася, відчуваючи, що ще трохи, й в мене заболить голова, а тоді не витримала:

— Так, все, годі. Ви ще побийтеся.

Я трохи запізно подумала про те, що Артур і без того готовий влаштувати бійку, й важко зітхнула.

З цими двома я навіть не мала часу усе обміркувати.

З одного боку ідея залишитися в одній кімнаті з Орловим та іншими покидьками без свідків, якщо не рахувати людей Мирона, що прослуховуватимуть ту зустріч, здавалася божевіллям. Невиправданим ризиком.

Я вже пережила викрадення одного разу, й зовсім не хотіла проходити через це двічі.

Та, навіть якщо усе обійдеться, й Орлов не дізнається про прослушку, я досі добре пам’ятала що той зробив з сестрою Артура, й масні погляди, які той кидав на мене, щойно побачив там, у ліфті. Неважко здогадатися, що той не запросить мене без Артура, не розраховуючи на щось більше.

Від однієї думки про це до мого горла підступала нудота.

Та з іншого… Залишаючись на волі, ця погань і далі робитиме що йому заманеться. Кривдитиме інших дівчат та жінок. Псуватиме чужі кар’єри та життя.

Я можу змусити його заплатити.