Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

Оскільки на фронті запанувало затишшя, не потрібно було дбати про поранених. Замість цього Флоренс та інші надавали допомогу цивільному населенню. Багато хто хворіли на тиф і віспу. Спалахи епідемії посилилися через скупченість у будинках, унаслідок чого зараза поширювалася миттєво, і через брак їжі. У міських магазинах продавали дурниці, на кшталт корсетів, черевичків на високих підборах, шовкових стрічок і замшевих рукавичок. Але важко було дістати прості й основні товари — масло, дріжджі, яйця. Якщо ж вони і були в продажу, то за нечуваними цінами.

Того року лютувала епідемія тифу, і найважче довелося дітям. Помирали від десятьох до двадцятьох дітей на день. Флоренс доводилося невпинно працювати. Вона занотовує у щоденнику:

Іноді мені здавалося, що мене жахають не стільки страшні рани, що я бачила за час торішнього відступу у солдатів, скільки вигляд цих дітей, які страждають, їхні маленькі матові обличчя і знесилені тільця.

Цього дня вона доглядала за чотирирічним малюком на ім'я Василь. Він походив з убогої селянської родини. Батька призвали до австро-угорської армії на самому початку війни, і він зник безвісти, а мати заробляла тим, що обпирала російських солдатів. Хлопчик торік заразився віспою, через хворобу і голод він припинив рости. Коли вона підняла його, ручки і ніжки хлопчика теліпалися, мов сірники.

Іншим пацієнтом цього дня була українська дівчинка. Вона сказала, що їй виповнилося вісімнадцять, але виглядала вона значно молодше. Дівчинка приходила ще вчора, похмура, налякана, з приводу шкірного захворювання. Спершу їй обстригли брудне, сколошкане волосся. Потім дали зелене мило, щоб вона помилася. «Її тіло, укрите болячками, було живою розповіддю про її сумну долю — проституцію». Дівчинка жила з того, що продавала себе солдатам. Сьогодні вона прийшла знову, з привітнішим виглядом, адже зрозуміла, що їй дійсно можуть допомогти.

Флоренс стояла у дверях, коли йшла пацієнтка. Дівчинка обернулася. Флоренс побачила, як вона схилила голову і подякувала лікареві: «Вона заплющила очі, щоб не бризнули сльози. Ще одна жертва війни».

101

Понеділок, 10 квітня 1916 року

Едуард Мослі бачить, як в Ель-Куті ріжуть останніх коней

Вони давно вже різали тяглових коней і мулів, але навмисно приберігали верхових коней. Тепер їм нічого не залишається. Ще одна спроба прориву зазнала невдачі. Надійшов наказ, щоб зарізали останніх коней і нагодували голодний гарнізон, який витримує облогу міста.

Мослі нарвав свіжої трави. Потім пішов до місця, де утримувалися коні. Його Дон Жуан упізнав свого господаря і радісно привітав його — так, як він навчив коня. Мослі погодував його травичкою.

А потім почався забій тварин.

Унтер-офіцер стріляє в них. Лунають звуки пострілів. Великі, важкі тіла падають одне за одним. Тече кров. Мослі дивиться на них, помічаючи, як коні, що залишилися, з тремтінням спостерігають за тим, що відбувається, чекаючи своєї черги. Дон Жуан неспокійно тупцює на місці, як і решта, але в цілому поводиться тихо. Коли настала його черга, Мослі не знайшов сили витримати це видовище. Він попрохав унтер-офіцера з гвинтівкою цілитися краще і повідомити йому, коли все завершиться. Потім поцілував свого коня і пішов. Він устиг помітити, що кінь повернув голову в його бік і подивився йому вслід.

Пролунав постріл.

Вечеря того вечора складався з серця і нирок Дона Жуана. (Ці частини коня завжди дістаються його господареві; крім того, Мослі отримав також чорний хвіст Дона Жуана.) Він відчував змішані почуття, але вважав, що все зроблено правильно. У своєму щоденнику він занотував: «Я певен, коню сподобалося б, щоб він дістався саме мені й нікому іншому».

102

Вівторок, 25 квітня 1916 року

Ельфріда Кур стає свідком скандалу на вокзалі Шнайдемюля

Ельфріда знову йде на вокзал. Вона шукає свою кращу подругу, Дору Хенш, батьки якої тримають маленький ресторанчик у будівлі вокзалу. Коли Ельфріда прийшла туди, до ресторанчика зазирнули двоє солдатів. Один — зовсім молодий, з витонченими, правильними рисами обличчя, другий — здоровань і абсолютно п'яний. Він гучно вимагав собі ще пива, але кругленький пан Хенш відмовив йому. Тоді п’яний наліг на стійку, щоб самому налити собі кухоль, але пан Хенш схопив його за плечі й відштовхнув. Тут солдат виставив вперед багнет і пішов просто на пана Хенша. Власник ресторанчика з несподіваною швидкістю прослизнув у задні двері. Дора з її мамою закричали. Відвідувачі схопилися і похапали стільці, готові до бійки. Товариш п’яного солдата, який весь цей час сидів за столиком, витягнувши ноги, спокійно сказав: «Ану йди звідси!». Так п'яний і вчинив.

За хвилину повернувся пан Хенш, у супроводі унтер-офіцера і двох патрульних. Унтер-офіцер підійшов до товариша п’яного солдата, який сидів біля столу і спокійно гортав газету, і поцікавився, як звуть втікача І в якому полку він служить. Солдат відмовився говорити. Тоді унтер-офіцер наблизився і сказав щось, чого Ельфріда не змогла розчути. Молодий солдат схопився і закричав. «Ви хам, пане унтер-офіцер! Я не хотів цієї поганої війни, я змушений грати в солдата. Чудово! Якщо ви збираєтеся щось сказати мені, то будьте люб'язні говорити по-військовому. Утім, можете ображати мене скільки вам заманеться, я все одно не скажу імені свого товариша!»

Суперечка триває. Молодий солдат вперто відмовляється назвати ім'я п'яного товариша, і врешті-решт його самого заарештовують. Ельфріда бачить, як його веде патруль, як поблискують багнети на солдатських гвинтівках. Обличчя в арештованою зовсім бліде, у нього навіть губи побіліли. Ледь за цими чотирма зачинилися двері, як відвідувачі знову заговорили. Чутно їхні обурені голоси. Ельфріда чує, як гулко стукає серце її подруги Дори.

Тоді Ельфріда зізналася їй, що не може зрозуміти, хто був правий: унтер-офіцер чи солдат, який відмовився видати свого товариша. Почувши ці слова, пан Хенш ображено гаркнув: «Ви лише послухайте! Про що тут говорити! Звісно, правий унтер-офіцер! Обов'язок військових — підкорятися, інакше… інакше це бунт». І пан Хенш боляче ляснув Ельфріду по сідниці й виштовхав зі свого ресторану.

Засмучена, приголомшена, Ельфріда поверталася додому. Власне кажучи, вона розуміла