Читати книгу - "Куджо"

Останній раз вона повністю відчиняла вікна, коли Куджо сховався в тінь сараю-гаража. Та тепер він повернувся.

Він сидів у тіні гаража, що вже починала довшати, опустивши голову і втупившись у синій «пінто». Земля між його передніми лапами була мокра від піни. Час від часу він гарчав і хапав зубами повітря, ніби в нападі галюцинацій.

Коли? Коли вже він здохне?

Вона була раціональною жінкою і не вірила в чудовиськ із шафи. Вона вірила в те, що могла побачити і чого могла торкнутися. У цьому заляпаною піною недобитку, що сидів у тіні гаража, не було нічого надприродного. Сенбернар був просто хворою твариною, яку вкусила скажена лисиця або скунс. Він не замірявся конкретно на неї. Це ніякий не Превелебний Діммсдейл[77], не собачий варіант Мобі Діка і не чотирилапий фатум.

Але… вона вже була вирішила побігти до дверей критого ґанку Кемберів, коли з темряви гаража, сковзаючись і похитуючись, з’явився Куджо.

Тед. У ньому вся справа. Їй треба витягти його звідси. Треба було відкладати жарти вбік. Він відповідав не вельми зв’язно. Здавалося, що він сприймає реальність не цілком, а лише найгостріші її грані. Коли Донна говорила, він зводив на неї скляні очі, що нагадували очі боксера, якого все били й били, аж доки разом зі своєю капою він не втратив чіткість розуму і тільки й чекає, щоб, знепритомнівши під новою зливою ударів, упасти на ринг. Такий його стан лякав і змушував бунтувати всі її материнські почуття. Проблема в Теді. Якби Донна була сама, то вже давно побігла б до дверей. Її стримував Тед. Мозок раз у раз повертався до думки про те, що буде, якщо собака накинеться на неї і Тед залишиться в машині сам.

Та все ж, поки п’ятнадцять хвилин тому не з’явився Куджо, Донна готувалася до вилазки. Вона прокручувала її в голові знову й знову, наче кіноплівку, аж поки якійсь часточці її розуму не почало здаватися, що все вже сталося насправді. Вона повністю приведе Теда до тями, навіть давши ляпаса, якщо треба, і накаже йому не виходити з машини і не йти слідом за нею — у жодному разі, що б не трапилося. Вона кинеться бігти до дверей. Спробує клямку. Якщо двері незамкнені — кращого й бути не може. Та, найімовірніше, вони замкнені, і до цього Донна теж готова. Вона зняла блузку і тепер сиділа за кермом у самому лише білому бавовняному ліфчику, тримаючи її на колінах. Вирушаючи, вона обмотає блузку навколо руки. Захист далеко не ідеальний, але краще, ніж нічого. Вона виб’є скло попри саму клямку, засуне всередину руку і відкриє собі вхід на ґанок. А якщо і внутрішні двері виявляться зачиненими, вона і з цим упорається. Якось.

Та Куджо повернувся, і їй забракло духу.

Нічого страшного. Собака знову зайде всередину. Він весь час так робив.

«А якщо ні? — не вгавав внутрішній голос. — Усе складається надто ідеально, хіба ні? Кембери поїхали, не забувши попередити пошту, як порядні громадяни. Віка немає, і ймовірність того, що він зателефонує до завтрашнього вечора, мізерна. Ми просто не можемо дозволити собі розмов по міжміському щодня. А якщо все-таки зателефонує, то зробить це не дуже пізно. Коли ніхто не відповість, він вирішить, що ми поїхали підкріпитися в “Маріо” або заскочили на морозиво в “Крижаний смак”. Він не дзвонитиме пізніше, бо подумає, що ми спимо. І подзвонить завтра. Наш делікатний Вік. Так, усе складається надто ідеально. Хіба в човні того перевізника з міфу про річку Харон не було собаки? Собаки перевізника. Звіть мене просто Куджо. І всі прямують у Долину Смерті».

«Іди, — подумки підганяла Донна, — повертайся всередину, чорт тебе забирай!»

Куджо не рухався.

Вона облизала губи. Схоже, вони набрякли майже так само, як і в Теда.

Вона прибрала йому волосся з чола і лагідно спитала:

— Як ти, Тедді?

— Тс-с, — розсіяним голосом пробурмотів Тед. — Качки…

Донна потрусила його.

— Теде, любий, з тобою все добре? Говори зі мною!

Очі Теда повільно розплющилися. Він роззирнувся довкола: маленький хлопчик, розгублений, очманілий від спеки і страшенно виснажений.

— Мам, нам можна поїхати додому? Мені так гаряче.

— Ми поїдемо додому, — заспокоювала Донна.

— Коли? Мамо, коли?

Він зайшовся безсилим плачем.

«Теде, бережи вологу, — подумала Донна, — вона може тобі знадобитися». Що за дурні думки? Однак уся ця ситуація абсурдна аж до божевілля, хіба ні? Маленький хлопчик, що помирає від зневоднення

(припини, він НЕ помирає)

менш ніж за сім миль від досить великого міста — це саме по собі абсурд.

«Але ситуація така, як вона є, — різко урвала себе Донна, — і не смій вигадувати нічого іншого, сестричко». Це ніби війна в зменшеному масштабі. Усе, що раніше було маленьким, тепер здається великим. Найменший подув вітру крізь прочинене на чверть вікно ставав Зефіром, а відстань до заднього ґанку перетворювалася на півмилі по нічийній території. «А якщо тобі хочеться вірити, що собака — це фатум, чи привид усіх смертних гріхів, чи навіть реінкарнація Елвіса Преслі, то вір собі». У химерно зменшеному масштабі цієї ситуації — на межі життя і смерті — навіть похід у туалет перетворювався на локальну битву.

«Ми виберемося звідси. Жоден собака не робитиме такого з моїм сином».

— Коли, мамо?

Він глянув на Донну. Очі вологі, обличчя — бліде, як сир.

— Скоро, — з жаром пообіцяла Донна, — дуже скоро.

Пригортаючи Теда, вона відкинула йому волосся. Виглянувши в Тедове вікно, вона знову вп’ялася очима в предмет, що лежав у високій траві: оту стару, замотану липкою стрічкою бейсбольну битку.

«Я б хотіла нею розтрощити тобі голову».

У будинку задзеленчав телефон.

Вона різко крутнула головою, охоплена шаленою надією.

— Це нам, мамо? Це нам телефонують?

Донна не відповіла. Вона не знала, кому телефонують. Та якщо їм пощастить, — а удача скоро до них повернеться, це вже точно — це телефонує хтось, у кого будуть усі підстави насторожитися, якщо в Кемберів ніхто не візьме слухавку. Хтось, хто заїде поглянути, в чому річ.

Голова Куджо підвелася. Нахилена набік, на мить вона здалася страшенно