Читати книгу - "Куджо"

— Може, песик хоче взяти слухавку, — промовив Тед. — Може…

З жахливою моторністю великий собака блискавично змінив напрямок і полетів до машини. Куди й поділася вся його незграбність і хитка хода, так ніби все це від початку до кінця було хитрою грою. Його гавкіт швидше скидався на рев і завивання. Червоні очі палали. З важким, глухим тріском Куджо врізався в машину і відскочив. Вражена, Донна побачила, що дверцята з її боку справді трохи ввігнулися. «Він мав би здохнути, — істерично подумала Донна. — Мав розтовкти свої хворі мізки в якійсь там контузії, чи інфузії, чи іншій фузії… Мав би здохнути, мав би, МАВ БИ…»

Куджо зіп’явся на ноги. З морди цебеніла кров. Порожній, блукаючий погляд. Телефон у будинку все дзвонив і дзвонив. Собака вдав, що відступає, несподівано, ніби його щось ужалило, люто клацнув зубами біля свого боку, крутнувся і стрибнув на вікно Донни. Його тіло з новим потужним звуком врізалося в машину просто перед її носом. Бризнула кров, і по склу побігла довга, срібляста тріщина. Тед заверещав і затулив обличчя руками, натягуючи щоки й залишаючи на них борозни від нігтів.

Собака стрибнув знову. З закривавленого рота нитками збігала піна. Вона розгледіла його зуби, важкі і жовті, як стара слонова кістка. Кігті цокотіли по склі. З порізу між очей юшила кров. Очі, що вп’ялися в Донну, були застиглі й тупі, але в них — вона могла б у цьому заприсягтися — було якесь знання. Якесь лиховісне знання.

— Забирайся звідси! — зарепетувала Донна.

Куджо кидався на машину під її вікном знову й знову. Дверцята були вже добряче пом’яті. Від кожного удару двохсотфунтової туші «пінто» хитало з боку в бік. Щоразу, чуючи важке, глухе гупання, Донна була переконана, що він заб’ється на смерть або хоча б відключиться. Та щоразу він риссю відбігав до будинку, круто розвертався і знову кидався в атаку. Морда Куджо перетворилася на заляпану кров’ю і брудом шерстисту маску, з-під якої визирали колись карі й привітні, а тепер червоні і сповнені тупої люті очі.

Донна перевела погляд на Теда і побачила, що він впав у шоковий стан, скрутившись на сидінні в позі зародка зчепивши руки на потилиці. Його груди судомно здригалися.

«Може, так і краще. Може…»

Телефон стих. Куджо, що саме обертався для нової атаки, застиг на місці. Знову схилив голову набік у своїй чудній, схожій на Ніпера манері. Донна затамувала подих. Тиша здавалася дуже глибокою. Куджо сів, задер жахливо потовченого носа до неба і завив. Звук був таким безпросвітнім і сповненим самотності, що Донна здригнулася. Гаряче більше не було. Її пройняв могильний холод. У цю мить вона знала — не просто відчувала чи думала, а знала, — що Куджо є чимось більшим, ніж собака.

Та цей момент минув. Дуже повільно і знесилено Куджо звівся на ноги й побрів навколо машини. Не побачивши хвоста, Донна подумала, що собака ліг десь попереду. Та все одно ще кілька хвилин сиділа напружена, морально готуючись на випадок, якщо Куджо почне стрибати на капот, як він це робив раніше. Він не стрибнув. Навколо була тільки тиша.

Вона взяла Теда на коліна і почала наспівувати колискову.

Коли Бретт урешті-решт здався і вийшов з телефонної кабінки, Чаріті взяла його за руку й повела до кав’ярні. Вони заїхали в «Калдорс» дібрати скатертини і штори.

Голлі чекала на них, потягуючи крем-соду.

— Усе гаразд? — спитала вона.

— Нічого страшного, — відповіла Чаріті, скуйовдивши синові волосся. — Він просто хвилюється за свого собаку. Правда, Бретте?

Бретт знизав плечима і з нещасним виглядом кивнув.

— Ти йди, як хочеш, — запропонувала Чаріті. — Ми наздоженемо.

— Добре, я буду внизу.

— Закладаюся, з твоїм цуциком усе чудово, Бретте, — сказала Голлі, допиваючи крем-соду.

Бретт насилу посміхнувся, але нічого не сказав. Вони спостерігали, як Голлі віддаляється, елегантна у своїй темно-багряній сукні й босоніжках на корковій підошві, і Чаріті розуміла, що ніколи не зможе стати такою ж. Може, колись, але не зараз. Голлі залишила своїх двох із нянькою, і близько полудня вони приїхали в Бриджпорт. Вона пригостила Чаріті та Бретта смачним обідом, розрахувавшись клубною карткою, і вони рушили по крамницях. Та Бретт був притихлий і відсторонений, хвилюючись за Куджо. Та й самій Чаріті не вельми хотілося вештатися по крамницях. Було спекотно, а ще її трохи непокоїв ранковий сомнамбулізм Бретта. Урешті-решт вона запропонувала зателефонувати додому з однієї з тих кабінок, що були в кутку біля бару. Та результат виявився саме таким, як вона й боялася.

Підійшла кельнерка. Чаріті замовила каву, склянку молока і два тістечка.

— Бретте, — почала вона, — коли я сказала татові, що хочу поїхати з тобою до Коннектикуту, він був проти…

— Так я й думав.

— …та потім він передумав. І передумав якось раптово. Гадаю, що, можливо… можливо, він побачив у цьому шанс і собі влаштувати невеличкі канікули. Знаєш, чоловіки люблять іноді поїхати кудись наодинці й чимось зайнятися…

— Наприклад, полювати?

(і волочитись, і напиватись, і один Бог знає що ще і чому)

— Щось таке.

— І кіно?

Принесли замовлення. і Бретт узявся за своє тістечко.

(так, порношоу на Вашингтон-стрит, так звана Фронтова зона)

— Можливо. Тож твій тато міг на кілька днів поїхати до Бостона.

— Не думаю, — з запалом вигукнув Бретт. — У нього купа роботи. Справді, купа. Він сам мені казав.

— Може, роботи виявилося не так багато, як він думав, — промовила Чаріті, сподіваючись, що її цинізм не прорветься назовні. — У всякому разі, гадаю, тато саме так і зробив. Ось чому він не підходив до телефону ні вчора, ні сьогодні. Пий молоко, Бретте. Воно зміцнює кістки.

Він випив півсклянки, виростивши собі сиві вуса. Потім поставив її на стіл.

— Може, й так. Він міг умовити Ґері поїхати з ним. Ґері дуже йому подобається.

— Можливо, вони з Ґері поїхали удвох, — погодилася Чаріті таким тоном, ніби ця ідея їй і на думку не спадала. Та насправді вона вже телефонувала Ґері вранці, коли Бретт надворі грався з Джимом-молодшим. Ніхто не відповів. У неї не було ні крихти сумніву, що, де б не був її чоловік, він разом