Читати книгу - "Вбити пересмішника"

Джемі усміхнувся.

— Він не може схилятися ні на чий бік, пасторе, але не хвилюйтеся, ми виграли справу,— сказав він виважено.— Просто не уявляю, щоб присяжні могли визнати Тома винним після того, що ми чули...

— Я б не був таким упевненим, містере Джемі, не траплялося мені бачити присяжних, які б винесли вирок на користь чорного проти білого...

Але Джемі почав заперечувати превелебному Сайксу, і нам довелося вислухати довгий огляд доказів, перемішаних з поглядами Джемі на закон стосовно зґвалтування: не вважається зґвалтуванням, якщо жінка дає згоду, і ще їй має бути вісімнадцять років — у нас в Алабамі,— а Меєлі вже дев’ятнадцять. Звісно, треба брикатися і верещати, треба, щоб застосували силу, найкраще ударили до втрати тями. А якщо вісімнадцяти років немає, то і цього не потрібно.

— Містере Джемі,— застеріг превелебний Сайкс,— не дуже-то чемно говорити таке при маленьких дівчатках.

— Та вона не розуміє, про що йдеться,— відповів Джемі.— Скауте, це ж для тебе все надто доросле, правда?

— Аж ніяк, я розумію кожне твоє слово.

Мабуть, я сказала це аж надто переконливо, бо Джемі замовк і більше до того не повертався.

— Котра година, пасторе? — спитав він.

— Майже восьма.

Подивившись униз, я побачила, що Атикус ходить залою, запхавши руки в кишені: він пройшовся до вікон, потім уздовж бар’єра біля лав присяжних. Подивився на їхні місця, тоді перевів погляд на суддю Тейлора, що застиг на своєму троні, а далі повернувся туди, звідки починав. Перехопивши його погляд, я помахала рукою. Він кивнув у відповідь на моє привітання і продовжив ходити залою.

Містер Гілмер стояв біля вікна і розмовляв з містером Андервудом. Берт, судовий секретар, палив цигарки одну по одній, відкинувшись на стільці й поклавши ноги на стіл.

З усіх присутніх тільки судові чиновники — Атикус, містер Гілмер, суддя Тейлор, який міцно спав, та Берт — поводилися нормально. Я ніколи не бачила, щоб у переповненій залі суду було так тихо. Час до часу скрикувало якесь немовля або пробігало дитинча, але дорослі сиділи статечно, як у церкві. На нашій галереї негри сиділи і стояли навколо нас, сповнені біблійної терплячості.

Старий годинник на башті суду зібрався на силі й натужно пробив вісім разів — вісім оглушливих ударів, які тремтінням відізвалися у кожній кістці.

Коли годинник пробив одинадцяту, я вже була не здатна нічого відчувати: змучившись боротися зі сном, я притулилася до теплого плеча превелебного Сайкса і задрімала. Потім чогось схопилася і чесно спробувала не засинати, для чого дивилася вниз і вивчала людські голови: шістнадцять із них були лисі, чотирнадцять чоловіків могли зійти за рудих, сорок голів мали кольори між каштановим і чорним, і... тут я пригадала, як Джемі мені колись пояснив під час короткого свого захоплення фізичними дослідами, що коли доволі велика кількість людей, скажімо, цілий стадіон, зосередиться на чомусь одному, наприклад, як підпалити дерево у лісі, то це дерево загориться саме собою. Я побавилася думкою, як би попросити всіх людей унизу зосередитися на звільненні Тома Робінсона, але вирішила, що коли вони так само змучені, як я, нічого з того не вийде.

Ділл міцно спав, поклавши голову на плече Джемі, а сам Джемі сидів дуже тихо.

— Щось воно затягнулося,— зауважила я.

— Це ж добре, Скауте,— радісно відповів Джемі.

— Ти ж казав, усе вирішиться за п’ять хвилин.

Джемі стягнув брови.

— Є речі, яких ти не розумієш.

Але я надто втомилася, щоб сперечатися.

Втім, мабуть, я не зовсім спала, бо в іншому разі мене б не охопило якесь дивне відчуття. Воно трохи нагадувало те, що було в мене минулої зими, і я здригнулася, хоча ніч була дуже тепла. Відчуття це поширювалося, доки в залі суду атмосфера не стала такою, як отого холодного лютневого ранку, коли замовкли навіть пересмішники, і теслі припинили стукати молотками на будівництві нового житла міс Моді, і всі дерев’яні двері позачинялися по сусідству так само міцно, як у Садибі Редлі. Безлюдна, напружена, порожня вулиця — і судова зала, повна людей. Спекотна літня ніч нічим не відрізнялася від зимового ранку. Містер Гек Тейт, який повернувся до зали суду і розмовляв з Атикусом, немов знову був у своїх високих чоботях і шкіряній куртці. Атикус припинив своє неквапне ходіння і поставив ногу на перекладину стільця; слухаючи містера Тейта, він розтирав собі стегно. Я очікувала, що містер Тейт ось-ось скаже: «Стріляйте, містере Фінч».

Але містер Тейт сказав: «До порядку в залі суду»,— голосом, у якому прозвучали владні нотки, й усі люди внизу сіпнулися. Містер Тейт вийшов і повернувся разом з Томом Робінсоном. Він провів Тома на його місце поруч з Атикусом і став за ним. Суддя Тейлор пробудився і, випроставшись на кріслі й дивлячись на порожні лави присяжних, видавався дуже жвавим.

А далі все було як сон: наче уві сні я бачила, як повертаються присяжні, що рухалися так, ніби пливли під водою, і голос судді Тейлора пролунав звідкись іздалека, такий тоненький-тоненький. Я побачила те, що тільки дитина правника здатна побачити, помітити й вистежити, і це було схоже на те видіння, коли Атикус вийшов на середину вулиці, підняв рушницю до плеча і натиснув на гачок, але цього разу я розуміла, що рушниця не заряджена.

Присяжні ніколи не дивляться на відповідача, якого засудили, і коли увійшли ці присяжні, жоден з них не глянув у бік Тома Робінсона. Старшина присяжних простягнув аркуш паперу містеру Тейту, який передав його секретареві, а той — судді Тейлору...

Я заплющила очі. Суддя Тейлор оголошував результати голосування присяжних: «Винен... винен... винен... винен». Я глянула на Джемі: він так учепився у поруччя, що аж руки побіліли, а від кожного «винен» плечі його здригалися, ніби від удару ножем.

Суддя Тейлор щось говорив. Він тримав свій дерев’яний молоток у руці, але не стукав ним. Як у тумані, я бачила, що Атикус ховає папери зі столу в портфель. Він різко клацнув застібкою, підійшов до протоколіста і щось йому сказав, кивнув містеру Гілмеру, потім підійшов до Тома Робінсона і прошепотів йому щось на вухо. Шепочучи, Атикус поклав руку Томові