Читати книгу - "Родаки"

Від пережитого Соломон аж спітнів. Сів собі на купу соняшникового бадилля, довго мовчав у роздумах, а потім чи то до мене, чи то до себе поскаржився:

— От, неборику, так і жиємо — не то на чужій, не то на своїй землі. А ще ліпше сказати — жиєме на дивній землі: сонце зустрічаєш під одними прапорами, а проводжаєш уже під іншими. Монголи, татари, мадяри, австрійці, німці, румуни, чехи, тепер руські — усі перли і пруть сюди! А ти у своїй хижі ще й мусиш перед кожним виправдовуватись, чому служив попередньому панові.

Соломон тяжко зітхнув, піднявся, почав готувати в’язанки бадилля, але рот йому і далі не закривався.

— Бідна наша земля, але, видати, дуже смачна, бо ріжуть її пани всю історію, ріжуть, ріжуть скибочками і ніяк не наситяться, скисли би, як крумплі підбивані.

Відтак Соломон поманив мене до себе, зачерпнув з-під ніг жменю землі і мовив.

— Но позерай, хлопе, земля як земля. Як і всюди, нормальна земля.

Але тут раптом підніс жменю до рота, спробував грудочку землі на смак і, пожувавши, роздумливо сказав:

— Так-то воно, неборику, так. Земля як земля, але знаєш, хлопику, наша земля намного майсолодша, як у чужих світах.

Весь навколишній світ — і прижухлі небеса, й опечалена Долина Святого Івана, і скорботні ліси, і враз здрібнілі гори, і безнадійні води у річці Кривуліні — все якось притомилось, почало дрімати і забуватись осіннім сном. Тільки одне дерево на самій верхівці гори Ловачки гордо знехтувало законами природи і, наче божевільне, зеленіло пишними кронами, осяваючи придунайську рівнину м’яким, срібно-заспокійливим і теплим сяйвом. Це була яблуня із біблійним іменем Єва.

Як і все, що народилося, існувало, жило на наших Небесі, Єва теж мала свою незвичну історію, біографію і непередбачуваний, неординарно-колоритний характер.

Ніхто з місцевих достеменно не відав, скільки нашій Єві літ. Оповідали, що посадив її на самій маківці Ловачки святий Іван. Він з’явився на наших Небесі тисячу літ тому, заснував тут поселення. А собі за помешкання обрав одну із печер під горою Ловачкою неподалік того місця, де мукачівський монастир.

Святий Іван у миру був могутнім підкарпаторуським князем Іоанном Драгобратом. Це були часи правління на Підкарпатській Русі князя Лаборця. Родинне гніздо князі Драгобрати звили на горі Любиці — між теперішнім Перечином і Березним, — яка славилася своїми дивами. Найвідоміше з них — День Осяяння. Раз у рік, на Різдво Пресвятої Богородиці, із чистого-пречистого неба рівно ополудні — і тільки над горою Любицею — починав іти дощ. Він був світло-блискучим, як краплини живого срібла. І той, хто встигав наповнити чистонебним дощем пригоршні й омити ним очі, починав ясно бачити вночі — набагато краще, аніж удень. Право омивання очей мала тільки княжа родина і її воїни. Тому і славився князь Драгобрат на весь слов’янський світ зіркими лучниками-стрільцями. Їх у Карпатах називали нічними беркутами. Кожен такий воїн міг спокійно в найгустішій темряві вцілити птахові в око.

Коли війська короля угрів Арпада зупинилися під теперішнім Ужгородом, готуючись до його штурму, князь Лаборець звернувся за поміччю до Іоанна Драгобрата. Перед початком битви, — а точніше із ночі на 20 червня 896 року, — князь Іоанн мав непомітно зі своїм загоном лучників підійти у темряві до ординського табору. Далі розташуватися на одному із пагорбів навпроти шатра Арпада і тут завмерти. Тим часом один із загонів князя Лаборця мав серед ночі увірватися у ворожий стан, наробити переполоху і швидко втекти. На гамір і крики із своїх шатрів повибігали б Арпад і його воєначальники. І в цю ж мить мали продемонструвати своє вміння нічні беркути князя Іоанна Драгобрата: у цілковитій темряві їм належало своїми стрілами знищити всю ординську знать, в тім числі і короля Арпада. Обезголовлене військо угрів, за задумом князя Лаборця, вже до ранку мало в паніці тікати від стін Ужграда.

Спочатку все йшло, як і задумувалось. Після заходу сонця, під покровом перших сутінків, загін зіркооких лучників на чолі з князем покинув маєток Драгобратів. Та посеред дороги, минаючи замок княжни Міловиці, серце Іоанна охопила страшна туга. Міловиця була його коханкою. Він глянув звіддалека на освітлені вікна замку, і прийшло гірке усвідомлення — князь Іоанн більше ніколи не побачить цих вогнів і не впаде у пристрасні обійми коханки. Хоча б ще на мить! Якесь безумство найшло на Іоанна. Він зненацька дав наказ війську зупинитись і дочекатися його. Тільки на хвилинку. Глянути. Востаннє обійняти і попрощатись.

Різко повернув коня і погнав до маєтку Міловиці, прозваної за вогненно-руде волосся Златою Дівою.

— Я тільки на мить. Єдину і останню мить, — шепотів князь, поринаючи у вир пристрастей, у божевільне шаленство золотого волосся коханки.

А Злата Діва палко обнімала Іоанна і весь час просила:

— Ще хвилинку, ще хвилинку, — і підливала князеві в кубок завороженого вина, доки той не затих.

Злата Діва давно таїла злобу на князя Лаборця через насильницьки захоплені ним землі в її Ужанській долині. Вона ревно жадала його смерті, і цей час настав.

Іоанн прокинувся від перших променів сонця, якусь мить витрушував із голови дурман, а далі схопився, заревів і кинувся до свого війська — воно терпляче, як і наказав князь, дочікувалось його біля ріки Уж.

Коли Драгобрат і лучники домчали до Уж-града, все було скінчено: воїни Лаборця лежали порубаними під стінами і на валах замку. А сам князь із нечисленною дружиною пробував утекти. Але вогнеокі воїни Арпада на прудких конях нагнали Лаборця біля ріки Свіржави і вбили. З тих пір древня річка Свіржава, що тече у Східній Словаччині, йменується Лабіркою.

Спустошений, знищений повернувся князь Іоанн Драгобрат на гору Любицю. Біля воріт його чекала мати — княгиня Власта, відома у краї провидиця.

— Стій! — вийшла перед сином княгиня і схопила за вуздечку його коня.

— Мамо!

— Мовчи! — обірвала на слові сина. — Я все знаю. Ти зганьбив честь роду. Ти накликав на нього прокляття!

— Мамо, це все любов. Мене підвела любов.

— Раз тебе підвела любов, то вона водитиме тебе по сьому світу тисячу років, — суворо мовила княгиня. — Там, під Уж-градом, через твоє безглуздя полягла тисяча воїнів. І тепер будеш кожного з них відмолювати по цілому року. І так буде тисячу років. І тільки тоді спокутуєш тяжкий гріх, коли перейдеш босоніж через ріку, не замочивши у ній ноги. Ось тоді, коли ти очистишся од гріхів так, що