Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

На Правобережжі, згадував Ганс Кох, розгортала діяльність Українська комуністична партія, на чолі якої стояли О. Шумський, П. Любченко, Г. Гринько, В. Блакитний (всі вони були репресовані в часи сталінських репресій). Навколо УКП групувались ліві українські партії[457]. «Все майже українське громадянство симпатизує тому рухові!», – зазначалося водночас у «Деннику» НКГА.

Водночас негативний вплив на стрілецтво мала зміна ставлення до них з боку повстанців, які стали завдавати великої шкоди, особливо в околицях Вінниці. Дійшло до того, що недавній союзник отаман Шепель розбив у Хмельнику тилові підрозділи II галицького корпусу і захопив усе військове майно. Щоб якось заспокоїти особовий склад армії, генерал М. Тарнавський звернувся до військ з наказом, у якому вимагав витримки і довір’я до командування. він висловив надію на швидке повернення диктатора Є. Петрушевича.

Командувач УГА надіслав кур’єрів-сотників Осипа Левицького і Луку Турчина до Відня з листом, в якому інформував Є. Петрушевича про стан армії. Генерал просив прискорити відправку військовополонених галичан із Італії, інтернованих з Чехо-Словаччини і пропонував диктатору прибути до Одеси, себто до свого війська. Крім усього, М. Тарнавський просив переправити закуплену в Австрії зброю, амуніцію і одяг. А стрільці дійсно обносилися. Облетіли армію слова денікінців, які, побачивши обдертих і роззутих галицьких стрільців, здивовано їх питали, чому вони досі воюють, а не йдуть додому.

Взагалі ж відступ Галицької армії проходив в умовах ар’єргардних боїв з радянськими військами через райони повстанчого руху. На залізничних станціях Вінниці, Жмеринки, Вапнярки спалахували суперечки з денікінцями за оволодіння ешелонами, в першу чергу для хворих. А їх з кожним днем ставало все більше. Так, 22 грудня генерал А. Кравс повідомив Начальну команду про те, що в Коломийській бригаді хворіє тифом 562 стрільців, у Самбірській – 392, у Стрийській – 705. До того ж половина хворих знаходилася у частинах. Величезна кількість немічних взагалі залишилася на місці, бо вивезти всіх не було змоги. Не вдалося евакуювати три тисячі стрільців і старшин з вінницьких шпиталів, які залишилися під опікою військових лікарів. 1200 стрільців і 70 старшин II галицького корпусу разом зі своїм командиром полковником А. Вольфом залишилися у Тульчині. Півтори тисячі хворих стрільців у Дунаївцях опинилися під загрозою потрапити у концтабори: сюди наближалися польські війська після захоплення Проскурова. Літописець тих трагічних днів Євген Бородієвич писав: «Чи Начальна команда брала до уваги, що велике число стрільців, що залишилися в лічницях і що їх не було можливості забрати з собою з причин великих морозів і браку одягу. Вони залишилися на селах без найменшого заосмотрення. Можна сміливо сказати, що ми в цей спосіб утратили по дорозі 50 відсотків стрільців»[458].

Більшість хворих взагалі не хотіла здійматися в дорогу. Зокрема, у Браїлові кілька сот стрільців категорично відмовилися покидати лікарню і відступати з денікінцями – навіть під загрозою зброї.

Як бачимо, ті дні в історії Галицької армії украй переповнені трагічними сторінками. Про одну з них розповів «Денник НКГА»: «27 грудня на останнім із торів в забитім путі на ст. Крижопіль знайдено в запломбованім вагоні 14 тяжко ранених стрільців, між іншим, без рук і без ніг. Їх привезли були з Вапнярки, закинули на отсей тор, та вже два дні сиділи вони там замкнені, в неопаленім возі на ст. Крижопіль. Кричати або стукати ніхто з них задля ослаблення не міг, а випадково переходячи попри цей віз стрілець, почувши стогін, відчинив його і побачив страшний вид. Генерал М. Тарнавський, якого про це повідомлено, як побачив цих мучеників, заплакав рясними слізьми. Казав він зараз перенести їх до опаленого воза, дати їм гарячої страви та відсилати найближчим транспортом до Бірзули».

Про аналогічний випадок, але із страшним фіналом, розповів колишній артилерійський командир сотник Володимир Галан: «Між Махнівкою та Калинівкою на залізничному шляху Козятин – Вінниця ми завважили кілька вантажних вагонів і вислали розвідку. Виявилось, що в тих вагонах було повно замерзлих людських трупів. Відтоді ні одного хворого ми не відставляли до лікарні, але возили їх з собою»[459].

Історики підрахували, що у подільських степах навіки залишилося спочивати щонайменше сорок тисяч галицьких стрільців. Більшість могил було насипано вздовж залізничних шляхів Проскурів – Старо-Костянтинів, Хмельник – Деражня, Вінниця – Жмеринка, Немирів – Тульчин, Бершадь – Балта на південь, та Могилів – Нова Ушиця, Жмеринка – Літин, Калинівка – Хмельник, Козятин – Бердичів на північ[460].

З нагоди Різдвяних свят 1920 р. Мирон Тарнавський звернувся до військ із наказом: «Склоняючи голову перед пам’яттю героїв, упавших в бою за народну справу, і згадуючи з глибоким жалем тих, що, не діждавшися щасливого кінця тяжкої боротьби, лягли спочити вічним сном на широких полях України – Начальна команда Української Галицької Армії шле з нагоди Різдвяних свят всім старшинам і стрільцям сердечні бажання. Нехай це будуть останні сумні свята. Дай нам Боже щасливо пережити всі проби безжалісної судьби і вернутися як побідники до рідної хати, та святкувати свята в крузі наших родин».

Щирі слова командувача, однак, не давали відповіді стрілецтву на те, що буде з армією, що необхідно робити для її порятунку, як врятувати тисячі хворих і поранених. Несподівано надійшла відповідь із Вінниці, де створено пробільшовицький Вінницький ревком.

Добровільне накладення петлі?

Як відомо, після зайняття 16 грудня 1919 р. Києва XII радянська армія на початку 1920 р. розгорнула наступ на Проскурів – Вапнярку. У середині січня вона зайняла Вінницю, Жмеринку, Умань і досягла Деражні. Водночас XIV армія І. Уборевича наступала через Миколаїв, Херсон на Одесу і наприкінці місяця впритул наблизилася до галицьких частин[461].

У цей час все більше стрільців і старшин прагнули розриву з Денікіним. Навіть генерал О. Микитка, який після одужання 15 січня повернувся до бойових побратимів, на одній з нарад визнав: більшість галичан щиро прагне залишитись на Україні, щоб у союзі з більшовиками виступити проти поляків. І все ж під тиском свого начальника штабу, енергійного генерала Г. Ціріца намагався вивести армію до Одеси.

Цей генерал тривалий час вів в Одесі переговори з денікінським командуванням. Потім запевняв усіх, що французькі і англійські місії обіцяли переправити морем на Україну десятки тисяч галичан із таборів Італії, а після розгрому більшовиків ЗУНР буде