Читати книгу - "Коли впаде темрява"

Я проминув невеличку, прибиту до дерева табличку, на ній було написано: АКЕРМАНОВЕ ПОЛЕ. ПОЛЮВАННЯ ЗАБОРОНЕНО. ЗАБОРОНЕНА ТЕРИТОРІЯ. Потім дерева залишились позаду, спершу зліва, потім справа, і ось воно. Мені перехопило подих. Я майже не пам’ятаю, як вимкнув двигун і виліз із машини, не пам’ятаю, як брав камеру, але я її таки не забув, бо вона була в мене в руках, коли я підійшов до краю поля, а її ремінь і кофр зі змінним об’єктивом били мені по ногах. Мене вразило в самісіньке серце і пробило його наскрізь, мене геть викинуло з мого ординарного життя.

Реальність — це таїна, докторе Бонсейнт, і фактура повсякдення — це запона, якою ми маскуємо її блиск і морок. Гадаю, з такої ж причини ми прикриваємо лиця померлих. У мертвому обличчі ми бачимо щось на кшталт воріт. Їх зачинено для нас… але ми знаємо, що вони не завжди залишатимуться зачиненими. Надійде день, коли вони відчиняться навстіж для кожного з нас, і кожний з нас туди ввійде.

Та існують місцини, де така запона рветься і проглядає реальність. Звідти визирає обличчя… але не обличчя мерця. Либонь, краще б уже звідти дивилося воно. Акерманове поле — одна з таких місцин, і, хто б ним не володів, він недарма прибив табличку з написом ЗАБОРОНЕНА ТЕРИТОРІЯ.

День догоряв. Сонце — приплюснута згори й знизу газова куля — сідало на західному обрії. У відбитках його сяйва довгою кривавою змією на відстані восьми-десяти миль звивалася ріка, але її голос долітав до мене крізь застигле вечірнє повітря. За нею сіро-зеленими грядами аж до самого горизонту піднімалися ліси. Я не бачив жодного будинку чи дороги. Не чув жодної пташки. Відчуття було, ніби мене закинуло в минуле на чотири сотні років. Або на чотири мільйони. Перші пасма білого низового туману почали тягнутися вгору з травостою — з високої трави. Ніхто не з’являвся тут, щоб її покосити, хоча поле було величеньке і пасовище гарне. Туман випливав з потемнілої зелені, мов пара від дихання. Так, ніби сама земля була живою істотою.

Гадаю, я наче трохи сп’янів. Справа не в красі, хоча там було красиво, справа в тому, що все, що лежало переді мною, було якимсь розрідженим, я порівняв би його з галюцинацією. А потім я помітив те кляте каменюччя, що піднімалося з некошеної трави.

Там було, принаймні мені тоді так здалося, сім каменів: два найвищі — близько п’яти футів заввишки, найменший — близько трьох, решта — щось середнє. Пам’ятаю, я підійшов до найближчого з них, але це як пригадувати про сновидіння після того, як воно почало зотлівати при світлі білого дня, — знаєте ж, як вони тануть? Звісно, ви знаєте, сни складають велику частину вашого робочого дня. Тільки в мене було не сновидіння. Я чув, як треться трава об мої холоші, відчував, як від туману набрякають вологою штани-хакі й починають прилипати до шкіри під колінами. Раз у раз якийсь кущ — тут і там ріс купками сумах — чіплявся й відтягував назад кофр з об’єктивом, а коли відпускав, той ще дужче, ніж зазвичай, гатив мене по стегну.

Я підійшов до найближчого каменя й зупинився. Це був один із п’ятифутових. Спершу мені здалося, що на ньому викарбовані обличчя — проте не людські, а обличчя звірів і монстрів, — але потім я трохи посунувся вбік і побачив, що це всього лише гра надвечірнього світла, котре згущувало тіні й робило їх на вигляд… ну, як будь-що. А втім, постоявши трохи на новому місці, я знову побачив обличчя. Деякі були на вигляд людськими, але не менш жахливими. Ні, більш жахливими насправді, бо людина завжди жахливіша, як ви гадаєте? Ми ж знаємо людей, ми розуміємо людей. Або так вважаємо. А ті обличчя виглядали так, ніби вони чи то кричать, чи сміються. Можливо, разом і те й інше.

Я гадав, що це тиша крутить-вертить моєю уявою, і самотність, і простір — переді мною розлігся добрячий шмат світу. Здавалося, сам час затамував подих. Ніби все, що там є, залишиться таким самим навічно, червоне сонце над обрієм за сорок хвилин до заходу і та вицвіла прозорість у повітрі. Я гадав, що всі ці речі змушують мене бачити обличчя там, де нема нічого, окрім випадкових рисок. Тепер я думаю по-іншому, але вже пізно.

Я зробив кілька знімків. Здається, п’ять. Погане число, але тоді я ще цього не знав. Відступив далі, бо волів захопити в кадр усі сім каменів, але, прицілившись, побачив, що їх там насправді вісім, вишикувалися нерівним колом. Схоже було на те (коли уважно дивишся, то й бачиш), що ці камені — частина якогось геологічного пласта, котрий вигулькнув з-під землі багато епох тому, або, може, його вимило дощами й повенями не так давно (поле мало явний ухил, тож, думаю, останнє було цілком імовірним), але водночас вони виглядали спланованими, як камені в друїдських колах. Хоча на них не було ніяких візерунків. Окрім тих, що залишила негода. Я кажу так, бо знаю, бо повернувся туди вдень і пересвідчився. Тріщинки й зморшки, як годиться на каменях. І не більше того.

Я зробив ще чотири світлини — загалом вийшло дев’ять, теж погана цифра, хоча трішки краща за п’ять, — а коли опустив камеру й поглянув знову неозброєним оком, я побачив обличчя, вони корчили гримаси, шкірилися й шварґотіли. Деякі людські, деякі звірині. І я нарахував сім каменів.

Та коли знову подивився крізь видошукач, їх було вісім.

Думки змішались у голові, стало лячно. Захотілося забратися звідти до настання повної темряви — геть з цього поля, їхати по дорозі №117, і щоб з радіо голосно ревів рок-н-рол. Але я не міг просто взяти та й піти. Щось в глибині мене — на тій глибині, де живуть інстинкти, котрі підказують нам робити вдих і випускати повітря, — наполягало на цьому. Я відчував, що, якщо зараз піду, скоїться щось жахливе, і, можливо, не тільки зі мною. Мене знову накрило тим відчуттям розрідженості, нібито саме в цьому конкретно місці світ став крихким і однієї людини вистачить, щоб сотворити якийсь неймовірний катаклізм. Якщо ця особистість не буде поводитися дуже й дуже обережно.

От тоді-то й почалося