Читати книгу - "Знахар"

Начальник аж рота роззявив від здивування. А Лешек усміхнувся й задоволено подумав:

«Ну, завтра вони матимуть про що побазікати в Радолишках та околицях».

Розділ XVIII

За тюремною пекарнею прорвало каналізаційну трубу. В’язні, чиї вироки ще не затвердили, не були зобов’язані працювати, проте Антоній Косиба зголосився добровільно. Він волів тяжку фізичну працю, аніж бездіяльність у задушливій камері, де треба було вислуховувати розповіді товаришів про різні злодійські вилазки, бійки й плани про інші такого штибу оборудки в майбутньому. Після таких порожніх днів приходили втомливі безсонні ночі. Тому Антоній просився до будь-якої роботи. Коли треба було зсипати вугілля, чистити подвір’я чи дахи від снігу, носити картоплю на кухню — він зголошувався першим. Потому, змучений, засинав мертвим сном і не мав часу думати ані про Марисю, ані будь про що інше.

Вирок сприйняв байдуже. Хоча він і вважав це кричущою несправедливістю, проте не протестував. До несправедливості він звик віддавна. Вона його не обурювала, не дивувала, навіть не засмучувала. Антоній Косиба знав, що бідна людина мусить до неї звикнути, призвичаїтися, як до сльоти й морозів. Бог, що її послав, створив також злих, нечулих, жорстоких і немилосердних людей.

Від апеляції Антоній теж нічого не сподівався. Його турбувало й не давало спати ночами лише одне: як там дасть собі раду Марися?

Щоправда, знаючи Прокопа Мельника, він не припускав, щоб у його домі дівчину могла спіткати якась кривда, та чи для такої панянки, як вона, ота самотність на відлюдді не є кривдою? А він собі вже наобіцяв! Так гарно уявляв їхнє спільне життя під одним дахом. Звичайно, він почав би брати гроші від своїх пацієнтів, особливо від багатих, аби їй було на книжки, які вона так любила, на гарні сукні, які більше личать до її ніжної вроди, ніж звичайні перкалеві плаття. Уранці він працював би у млині, по обіді з її допомогою приймав би пацієнтів, а вечорами Марися читала б уголос різні вірші й романи своїм дзвінким голоском.

І от усе звелося нанівець. Три роки — то таки чимало часу. За три роки багато, багато чого може змінитися. Відбувши покарання, він повернеться до млина, але її там уже не буде.

— І що тоді?

Тоді знову почнеться ялове, порожнє життя, життя ані для себе, ані для людей, ані для Бога, бо й він сам його не прагне, люди засуджують, а Господь дивиться звідкись із висоти на це життя, байдужий.

— І що тоді?..

Стільки років він вештався світом, неначе дикий звір, що не має іншої мети, крім як здобути на щодень поживу й куток, де переночувати. Аж ось, коли спалахнуло в цій порожнечі перше, єдине світло, коли він відчув у грудях биття живого серця, теплі людські почуття, коли зрозумів, що він теж людина, що знайшов мету свого існування — на нього впав удар, який зруйнував усе.

Він пригадував собі ці страшні хвилини, коли Марися конала, а він, ледь притомний від безсилого розпачу, сидів біля неї, не здатний уже на жодні зусилля, на жодні сподівання, навіть на молитви. І тут, у ці в’язничні ночі, він переживав те саме. Так само й тут його думки вперто змагалися із цим виром, який затягав у безодню все те, що він любив, заради чого прагнув жити, заради чого жити міг.

І знову й знову зринав у ньому спогад, туманний і невиразний, що колись, дуже давно, він уже переживав схоже нещастя, колись уже втратив усе. Та марно він напружував пам’ять. Тільки одне пробивалося більш виразно: це ім’я, дивне, ніколи не чуте, а проте таке знайоме — Беата. Чому воно поверталося так незмінно, чому самим лише своїм звучанням будило неспокій? Що воно означало?

Антоній лежав з розплющеними очима на твердому в’язничному сіннику, утупившись у темряву, наче прагнув щось у ній роздивитися. Проте пам’ять завжди зупинялася в одному місці, зупинялася перед якоюсь велетенською стіною, подолати яку було несила.

…Була осінь і грузька дорога, і звичайний селянський віз із невеличкою шкапою… Він лежав на возі й спав, а голова билася об дошки, сильно, боляче. Саме цей біль і примусив його прокинутися.

Але що було раніше?

Так, саме тут і починалася оця стіна, а за нею ховалася таємниця, яку годі було розгадати. Якесь невідоме життя, забуте, перекреслене, неначе стерте з дійсності. Він знав одне: це життя геть відрізнялося від нинішнього. Воно якимсь чином було пов’язане із життям багатих людей і загадковим іменем — Беата.

У перші роки свого поневіряння він силкувався подолати цю перешкоду, котра закривала його пам’яті шлях до минулого. Він усвідомлював, що в його житті були роки молодості й дитинства. В обережних розмовах з випадковими співбесідниками він довідався, що всі пам’ятають свої дитячі літа. Пізніше він нікому не розповідав про свою дивну особливість, бо йому ніхто не міг повірити. З нього лише сміялися й висловлювали припущення, що він, певне, має причини забути власне минуле, але він продовжував напружувати мозок, намагався брати приступом цю стіну, проте після кожного наступу повертався до дійсності змучений, виснажений до краю, напівбожевільний, і щоразу обіцяв собі, що більше не зробить жодної спроби.

Минали роки. Він звик, змирився із цим, і вже навіть присягатися не треба було. Лише іноді якась подія мимоволі викликала в ньому цей страх, що його кожна людина відчуває, зіштовхнувшись із незрозумілими для себе силами, які живуть у ній самій.

Найкращим способом відволікти думки від цих справ завжди була праця, тому Антоній Косиба саме через те охоче брався до найважчої.

Того дня він із самого ранку разом з кількома в’язнями відкопував каналізаційну трубу. Після кількаденної відлиги поверхня землі перетворилася на розмоклу кашу, зате глибші шари ще пам’ятали люті морози, і треба було добряче напрацюватися кайлом і лопатою.

Біля десятої з боку канцелярії підійшов старший наглядач, Юрчак.

— Ого, когось на побачення покличуть, — припустив один із бувалих в’язнів.

І не помилився. Покликали Антонія Косибу.

— Якась молода пара до тебе, — пояснив наглядач.

— До мене? Це, певне, помилка.

— Ти не розбалакуй, а ходи до кімнати побачень.

У цьому приміщенні Антоній ще ніколи не був. Ніхто його не провідував, тож тепер він губився в здогадах, хто ж це може бути. Якщо Василь із Зонею, то наглядач не назвав би їх «молодою парою».

У першу мить напівморок, що панував у кімнатчині, переділеній ґратами, не дозволив йому впізнати Марисю,