Читати книгу - "Жак-фаталіст"

коли ми збігаємось зі своїх лігов на обіди. Коли негода, щасливий той із нас, у кого в кишені є двадцять соль, щоб узяти візника! Той глузує зі свого товариша, що вдень прибув, заболочений по пояс і мокрий до кісток, і ввечері вертається додому в тому самому стані. Один з таких, не знаю вже, хто саме, мав кілька місяців тому скажену суперечку із савояром, що засів коло наших дверей: у них рахунок був, позичальник жадав, щоб боржник віддав борг, а в нього в кишені вітер свистів. Так той і ушкварив його на проході.

Накривають, абатові шану дають, на покуті садять. Заходжу я, бачу його. «О, та ви головуєте, панотче? — кажу йому. — Сьогодні воно то добре, а от завтра ви зсунетесь, прошу вас, на тарілку, позавтра — ще на одну, і так з тарілки до тарілки, сунутиметесь праворуч чи ліворуч, аж поки після місця, яке я посідав один раз перед вами, Фрерон — один раз після мене, Дора[147] — один раз після Фрерона, Паліссо — один раз після Дора, ви не осядетеся міцно коло мене, такого, як і ви, сердеги безталанного, що siedo sempre come un maestoso cazzo fra duoi coglioni[148]. Абат, чоловік-добряга, не злий до слова, засміявся; панна, вражена моєю спостережливістю і вірністю мого порівняння, засміялась; усі, хто сидів праворуч та ліворуч від абата й кого він зсунув на один ступінь, — засміялись. Усі сміються, крім пана, що гнівається і каже мені слова, які нічого не важили б, коли б ми були на самоті: «Рамо, ви — нахаба!»

— Гаразд це знаю, із цією умовою ви й прийняли мене.

— Пройдисвіт.

— Як й інші.

— Шарпак.

— Хіба я був би тут інакше?

— Я прожену вас.

— Після обіду я й сам піду.

— Раджу вам.

Пообідали. Мого рота ніщо не минуло. Добре попоївши й досхочу попивши, — бо, зрештою, від їжі я з досади не відмовляюся ніколи, — лаштуюся йти, адже дав слово так прилюдно, що треба було його додержати. Чимало часу блукав по господі, шукаючи ціпка й капелюха там, де їх не клав, і все сподіваючись, що хазяїн вибухне новою зливою образ, що хтось утрутиться й ми, врешті-решт, замиримося, погнівавшись одне на одного. Я крутивсь, крутивсь, бо на серці в мене не було нічого, але хазяїн, — похмуріший і чорніший від Гомерового Аполлона, коли той пускає стріли в грецьке військо, насунувши ще глибше, ніж звичайно, ковпака, — поглядав сюди й туди, підперши підборіддя кулаком. Підходить до мене панна. «Та що це таке сталось, панно? Хіба сьогодні я не такий, як завжди?»

— Він хоче, щоб ви пішли.

— Я піду… Я його не зневажив.

— Вибачте: абата запросили, а ви…

— То він сам себе зневажив, запросивши абата, приймаючи мене й ще купу таких нікчем, як я.

— Ну ж бо, любий Рамо, треба попросити пробачення в пана абата.

— Ні до чого мені його пробачення.

— Ну, ну, все втишиться…

Беруть мене за руку, тягнуть до крісла, де абат. Я простягаю руку, дивлюсь на абата з якимсь захопленням, бо хто ж таки просив коли-небудь у абата пробачення? «Панотче, кажу йому, панотче, адже все це дуже смішно, правда?» І як засміюсь, теж і абат. Отож з цього боку вже пробачено, але треба приступитись до другого, тут мова зовсім інша. Не тямлю вже, як я там перепрошував.

— Ось, пане, цей безумець…

— Він давно вже допікає мені, не хочу й слухати про нього.

— Йому прикро…

— Так, мені дуже прикро.

— Цього більше не трапиться.

Не знаю, чи в нього був один з тих днів чорного настрою, коли панна боїться підступитись до нього і зважується торкатись до нього лише в оксамитових рукавичках, чи він кепсько зрозумів мої слова, чи я сам кепсько говорив, але було ще гірш, як перед тим. Що за чорт! Та хіба він мене не знає? Хіба не знає, що я, мов дитина, і що за певних обставин зі мною можна робити, що хочеш? До того ж, прости Господи, треба ж і мені перепочити. Навіть сталевий танцюрист зіпсується, коли смикати його за нитку від ранку до вечора й з вечора до рання. Я мушу тішити їх, така умова, але мушу ж і я іноді розважитися. Серед цього шарварку мені в голову вдарила згубна думка, думка, що пихи додала мені, навіяла гонору й зухвальства — це що без мене не обійдуться, що я — людина незамінна.

Я. Так, по-моєму, ви для них дуже корисні, але вони для вас — ще більше. Такі добрі господи на дорозі не валяються, а ось вони замість одного сотню блазнів знайдуть.

Він. Сотню таких, як я! Пане філософе, таких, як я, не густо. Так, нездарних блазнів. Адже дурощі куди важчі від таланту й чесноти. Я — рідкісний у своєму роді, так, дуже рідкісний. Що вони роблять тепер, коли мене немає? Як собаки нудяться. Я — невичерпна торба зухвальства. Щомить я стружу такі штуки, аж вони до сліз регочуться. Я був для них цілою божевільнею.

Я. За те мали стіл, ліжко, пальто, піджак і штани, черевики й пістоль на місяць.

Він. Куди ж пак, чи й не зиск! А обов'язки? Про них ви нічичирк! Передусім скоро піде поголоска про нову п'єсу, і хоч би яка була погода, треба облазити всі паризькі горища, аж поки не знайду автора, поки не залучу того твору на прочитання, поки не закину спритно, що є в ньому роль, яку чудово зіграла б одна моя знайома.

— А хто саме, прошу вас?

— Хто? Що за питання! Це — сама грація, милість і витонченість.

— Ви про панну Данжвіль? Може, знаєте її часом?

— Так, трохи, тільки ж не вона.

— А хто ж?

Називаю пошепки.

— Вона!

— Атож, вона, — проказую трохи ніяково, бо й мені соромно буває, і треба бачити, як витягується від цього імені обличчя у поета або як він регочеться мені у вічі іншим разом. А втім, по волі чи по неволі, я мушу привести його на обід, — його, що боїться зобов'язатися, губу копилить, дякує. Треба бачити, як мене трактують, коли не пощастить мені в заходах: я й дурбас, і йолоп, і тюхтій, і нікчема, склянки води мені дати не варто. А ще гірше, коли заграли таки і я повинен серед тюкання публіки, що судить добре, хоч що казати, хоробро гриміти своїми самотніми оплесками, привертати до себе погляди, іноді й