Читати книгу - "Прерія"

чорти коло нас зразу ж — от ніби ми шепнули їм просто на вухо — зметикують: ми щось замишляємо проти них. Гай-гай, я знаю цих дияволів: вони дивляться, наче сумирні оленята, а самі, як один, пильнують за кожним нашим порухом. Значить, те, що ми задумали, треба робити з розумом, щоб перехитрити їх. Отак, правильно: поплескуй конячку по холці та усміхайся, ніби ти її хвалиш, а вуха нашорошуй, аби добре чув мене. Вважай, не гарячи коня, — я хоч і не дуже знаюся на конях, але розум підказує, що в такому трудному ділі потрібні свіжі сили, а на стомлених ногах далеко не поскачеш. Як почуєш голос старого Гектора, — знай, що то сигнал. Перший раз гавкне — готуйся; вдруге — вибирайся з гурту ближче до краю; а втретє — скачи щодуху. Зрозумів?

— Зрозумів, добре зрозумів! — відповів Мідлтон, тремтячи від нестримного бажання якнайшвидше здійснити цей план, і притис до серця маленьку ручку, що обіймала його ззаду за стан. — Добре зрозумів. Поспішаймо, поспішаймо!

— Так, кінь не з лінивих, — вів далі трапер по-дакотському, ніби про це вони й розмовляли, і, обережно пробираючись крізь темну юрбу вершників, під'їхав до Пола. Так само обережно він розповів тому про свій задум. Гарячий та безстрашний бортник був у захваті й тут-таки оголосив, що ладен хоч зараз зітнутися з усією дикунською зграєю, якщо це потрібно для здійснення плану. Від'їхавши й від цієї пари, старий став очима шукати природознавця.

Лікар, поки була бодай найменша можливість одержати кулю від Ішмаела, докладав усіх зусиль, аби триматися з Азінусом посередині гурту сіу. Коли ж ця загроза поменшала — чи, точніше кажучи, щезла зовсім, — до нього повернулася мужність, але хоробрість його скакуна пішла на спад. Саме через цю обопільну і вельми суттєву зміну настрою вершник і осел опинилися тепер, так би мовити, в ар'єргарді. Ось туди й спрямував трапер свого коня, не викликавши підозри з боку своїх підступних супутників.

— Друже, — сказав старий, коли вирішив, що можна почати розмову, — ти хочеш пробути серед дикунів років отак з десять, ходити з поголеною головою, з розмальованим видом, маючи двійко жінок, та ще й п'ятеро чи шестеро дітлахів-метисів, які називатимуть тебе татком?

— Ні в якому разі! — злякано вигукнув природолюб. — Я взагалі упереджено ставлюсь до подружнього життя, а тим паче до схрещення різновидів, бо це лише псує красу природи і порушує її гармонію. До того ж ця новація вносить небажану плутанину в наукову класифікацію.

— Так, так, цілком зрозуміло, що тобі таке життя не до вподоби; але якщо ці сіу затягнуть тебе до свого селища, саме така буде твоя доля. Це так певно, як і те, що сонце сходить і сідає з божої волі.

— Одружити мене! — відгукнувся доктор Баттіус. — Та ще й на жінці, яка не прикрашена вабливістю свого виду! За який злочин мені така покара? Одружити чоловіка проти його волі… Це ж порушення законів природи!

— Еге, тепер, коли ти заговорив про природу, я починаю вірити, що в твоїй голові ще збереглося трохи розуму, — відказав старий, і в куточках його запалих очей зібралися лукаві зморщечки, які свідчили, що йому не бракувало почуття гумору. — Ці тетони можуть виявити до тебе особливу прихильність і дати тобі в жони п'ятьох або й шістьох жінок. Я колись знав вождів, у яких було хтозна-скільки дружин.

— Але чому вони задумали таку помсту? — запитав учений, і чуб його став дибки, ніби кожна волосина була обурена. — Що я їм зробив поганого?

— Це не помста, а така особлива прихильність. Коли вони дізнаються, що ти — великий лікар, то приймуть тебе до свого племені, і котрийсь могутній вождь дасть тобі своє ім'я, а може, й дочку або ж одну чи двох своїх жінок із тих, що давно живуть у його домі й чесноти яких він знає з власного досвіду.

— Хай мене захистить творець і правитель природної гармонії! — вигукнув Оубед. — Мені не треба й однієї дружини, не кажучи вже про двох чи трьох особин цього класу! Ні, я радше спробую втекти, аніж дозволю, щоб мене силоміць оженили!

— Слушно, слушно. Та коли вже ти почав мову про втечу, то чом би не зробити цього зараз же?

Природознавець злякано озирнувся, наче збирався негайно здійснити цей відчайдушний замір; але кількість темних вершників, що оточували його зусібіч, ніби потроїлась, а присмерк, який дедалі щільніше сповивав прерію, здався йому світлішим за ясний полудень.

— Це було б передчасно і не зовсім розумно, — відповів він. — Облиште мене, шановний мисливцю, я мушу порадитися сам із собою, і коли належним чином класифікую свої плани, то повідомлю вас про свою ухвалу.

— Ухвалу! — повторив старий, трохи зневажливо похитавши головою, і, попустивши повід, змішався з юрбою індіанців. — Ухвала! Це слово часто вживається в поселеннях і трапляється й на пограниччі… Чи знає мій брат, на якому звірі їде цей блідолиций? — заговорив він по-дакотському до похмурого воїна, і показав рукою на природознавця і сумирного Азінуса.

Тетон якусь хвилю розглядав осла, але нічим не виказав того подиву, який охопив його з товаришами, коли вони вперше уздріли цю чудернацьку чотириногу тварину. Трапер знав, що сусідні з Мексікою племена бачили вже ослів, але на північ від річки Платту ці тварини зустрічаються досить рідко. Тим-то він одразу розпізнав на мідному обличчі дикуна німотне, глибоко приховане зачудування, і негайно скористався з цього.

— Може, мій брат думає, що цей вершник — воїн блідолицих? — запитав він, коли вирішив, що індіанець добре розгледів мирне обличчя природознавця.

Навіть при слабкому зоряному світлі видно було, як презирливо скривився тетон.

— Хіба дакота дурень? — відказав він.

— Дакоти — мудрий народ, і очі в них завжди розплющені; тож мене вельми дивує, що вони ніколи не бачили славетного чаклуна Великих Ножів!

— Уег! — вигукнув його супутник, і щирий подив майнув на його суворому темному обличчі, наче блискавка, що освітлює темряву ночі.

— Дакота знає, що в мене язик не роздвоєний. Хай він ширше розплющить очі. Хіба він не бачить славетного чаклуна?

Не треба було й світла, щоб дикун пригадав усі подробиці справді незвичайного одягу й спорядження доктора Баттіуса. Як і решта воїнів, тетон з властивою індіанцям стриманістю не дозволив собі розглядати чужинців з пустої цікавості — бо ж не личить мужчині, — а проте жодна характерна риса їхньої зовнішності не випала з його уваги. Воїн запам'ятав поставу, одяг, обличчя, ба навіть колір очей та волосся кожного з Великих Ножів, з якими так дивно