Читати книгу - "Спокута"

Саме про це думав Тернер, коли Нетл схопив його за руку й показав пальцем. Шум, піднятий французькою колоною, заглушав усі звуки, але побачити їх було досить легко. Їх було щонайменше п’ятнадцять, на висоті трьох тисяч метрів, маленькі цяточки в блакиті, які кружляли над дорогою. Тернер і капрали зупинилися, дивлячись на них, і всі навкруг теж їх побачили.

Якийсь втомлений голос пробурчав поруч із ним:

— Мать твою. Де ж наша авіація?

Хтось інший зі знаттям додав:

— Ці полетять за жабоїдами.

Наче щоб заперечити цьому, одна з цяточок відокремилась і увійшла в майже прямовисне піке якраз над їхніми головами. Звук ще кілька секунд не доходив до них. Тиша наростала, тиснучи на вуха. Її не порушували навіть ті дикі вигуки, які почали лунати вздовж дороги. В укриття! Розосередитись! Розосередитись! Бігом!

Важко було поворухнутися. Він міг плентатися розміреним кроком, міг зупинитися, але потрібне було зусилля, шалене зусилля пам’яті, щоб видобути з неї незнайомі команди, розвернутися вбік від дороги й бігти. Вони стояли біля останнього в селі будинку. За будинком була стодола, а далі поле, яке орав отой фермер. Зараз він стояв із собакою під деревом, ніби ховаючись від раптової зливи. Запряжений кінь щипав траву на ще не зораній смужці. Солдати й цивільні розбігалися від дороги на всі боки. Повз нього пробігла жінка, тягнучи заплакану дитину, потім передумала, повернулася й зупинилася край дороги, розгублено озираючись. Куди? На ферму чи в поле? Її застиглість примусила його забути про свою власну. Коли він штовхав її в плечі до воріт, почулося наростаюче виття. Нічні кошмари стали наукою. Хтось, звичайна людина, не пожалів часу, щоб вигадати таке сатанинське виття. Ще й з яким успіхом! Це був звук самої паніки, він наростав і вів до загибелі, про яку вони всі й кожен зокрема знали, що це буде їхня загибель. Це був звук, який стосувався кожного. Тернер вивів жінку за ворота. Він хотів, щоб вона бігла разом із ним просто в поле. Він торкнувся її, він сам за неї все вирішив, тому відчував, що не може тепер покинути її. Але хлопчику було щонайменше шість років, він був важкенький, тому рухалися вони дуже повільно.

Він забрав у неї хлопця. «Давай швидше!» — крикнув.

«Юнкерс» несе одну-єдину тисячофунтову бомбу. Ті, що на землі, прагнули якнайдалі відбігти від будинків, машин та інших людей. Не стане ж пілот марнувати свій такий цінний вантаж на самотню людину в полі. От коли він повернеться, щоб обстріляти з кулеметів, тоді вже інша справа. Тернеру доводилося бачити, як вони просто заради розваги полювали на поодиноких утікачів. Вільною рукою він тягнув за собою жінку. Хлопчик люрав просто в штани й верещав Тернерові у вухо. Мати, схоже, не могла вже бігти. Вона простягала до нього руки й щось кричала. Вимагала, щоб їй віддали сина. Дитина виривалася до неї, перехилившись через його плече. Почувся зловісний виск падаючої бомби. Їх учили, що, почувши його, треба зупинитися й перечекати вибух, бо часу вже немає. Упавши на землю, він потягнув жінку за собою й пригнув їй голову. Сам він напівлежав на хлопці, коли земля здригнулася від несамовитого гуркоту. Їх підкинуло вибуховою хвилею, земля летіла їм в обличчя, колола шкіру, вони прикривалися руками. Почули, як «юнкерс», вийшовши з піке, шугнув угору, а тоді скажене виття нової атаки. Бомба розірвалася на дорозі менш ніж у вісімдесяти метрах від них. Хлопця він узяв під пахву й тягнув жінку, допомагаючи їй звестися на ноги.

— Нам треба бігти далі. Ми надто близько від дороги.

Жінка щось відповіла, але він не зрозумів її. Знову вони, спотикаючись, бігли полем. Біль у боці пронизував його кольоровими спалахами. Хлопця він тримав на руках, а жінка знов немовби тягла його назад і намагалася забрати сина. Вже сотні людей бігли полем, поспішаючи до лісу на протилежному боці. Почувши пронизливий свист бомби, усі попадали й скулилися. Проте жінка немовби не відчувала небезпеки, і йому знов довелося силою вкладати її. Цього разу вони притискали обличчя до свіжозораної землі. Свист бомби наростав, а жінка викрикувала щось схоже на молитву. Тоді він зрозумів, що говорить вона не французькою. Бомба вибухнула по той бік дороги, більш як у ста п’ятдесяти метрах. Але перший «юнкерс» уже розвертався над селом, готуючись до кулеметної атаки. Хлопчик від переляку замовк. Мати його не хотіла підводитися. Тернер показував на «юнкерс», що пролітав над дахами будинків. Він летів просто на них, і для суперечок не було часу. Вона не рухалася. Він кинувся в борозну. По зораній землі пробігли фонтанчики кулеметної черги, пронеслося над головою ревіння двигуна. Кричав поранений солдат. Тернер підвівся. Жінка не взяла простягнуту їй руку. Вона сиділа на землі, міцно обнімаючи хлопчика. Щось говорила йому фламандською, заспокоювала, напевне, казала, що все буде добре. Мама подбає. Тернер не знав жодного фламандського слова. Це, щоправда, нічого б не змінило. Вона не звертала на нього ніякої уваги. Хлопчик байдуже дивився на нього через мамине плече.

Тернер відступив на крок. Потім побіг. Поки він виборсувався з борозен, почався новий наліт. Жирна земля налипала на черевики. Тільки в страшних снах ноги бували такими важкими. Бомба впала на дорозі, майже в центрі села, де стояли вантажівки. Вибух цієї бомби перекрив свист іншої, яка врізалася в поле, перш ніж він упав. Новий вибух підхопив його, проніс кілька метрів уперед і шпурнув обличчям просто в землю. Коли він прийшов до тями, в роті, в носі, у вухах було повно землі. Він спробував виплюнути її, але не було слини. Тоді він спробував прочистити рот пальцем, але це було ще гірше. Його нудило від землі, тепер стало нудити ще й від брудного пальця. Він висякався. Соплі — суцільна грязюка — заліпили йому рота. Але ліс був уже близько, там є струмки, водограї, озера. Він уявив собі рай. Коли знову почулося виття пікіруючого «юнкерса», він спробував збагнути, звідки долинає звук. Чи це сирена відбою? Думки теж були забиті землею. Він не міг ні сплюнути,