Читати книгу - "Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів"

Та чоловік одразу почув, як б'ється його серце, як кров тече у тілі. І подумав, що він, правду кажучи, ще в таких літах, коли жити хочеться. Оглянувся довкола — на хату, на сад. За садом видно гори… А Смерть держить простягнуті руки, хоче його взяти! Пошкодував чоловік віддати життя за малого сина. Почув, як кінь заіржав у стайні, як пес загавкав на прив'язі. І так йому зробилося тяжко! А Смерть уже й квапить:

— Ну, чого стоїш?

— Я ще не готовий, — відповів чоловік і зник у своїй хаті. Але тепер уже не смів поглянути синові у вічі. Сів до столу, тяжко схилив голову й мовчить.

Вийшла надвір сестричка. Побачила, що хтось у саду стоїть і чекає. Коли дівчинка підійшла, Смерть до неї каже:

— Не бійся мене. Я маю забрати твого братика.

Дівчинка теж почала просити:

— Не забирай братика, забери мене! Я його люблю більше, як саму себе.

— Раз так, ходи зі мною! — і Смерть простягнула свої довгі руки.

Та дівчині привиділося, що зорі на небі ніколи ще так ясно не світили. Почула, як за садом шумить потічок… І подумала собі: «Моє життя тільки починається. А воно таке красне! Брат менший — знає мало. Йому не так шкода помирати…»

Дівчина без слова утекла до хати.

А над ранок надвір вийшла мати. Не бачила довкола нічого, бо очі заливалися сльозами. Та до неї озвалася Смерть:

— Я прийшла забрати твого сина.

Мати попросила:

— Забери мене. Тільки попрощаюся із сином — і прийду.

— Я тебе чекаю! — промовила Смерть.

Мати вернулася до хати і мовчки довго-довго дивилася на сина. Та подумала, що хлопчик залишиться живим, і так легко стало їй на серці…

Вийшла надвір, дивиться: де Смерть? А довкола нікого не видно. Тільки на дорозі хтось дибає геть.

— Чекай! — гукнула мати.

Та її не чули.

Мати знову забігла до хати. Бачить — син усміхнений, здоровий.

І казці кінець.

Іван Торбина

Жив колись на світі веселий парубок. Завжди ходив з порожньою торбиною. Люди його й назвали Іваном Торбиною.

Йде він дорогою і бачить, над шанцем сидять два жебраки. Шкода стало Іванові старців. Дав їм свої два леї і хоче йти далі. А один із жебраків каже:

— Дав ти нам, бідним, все, що мав. Попроси тепер чогось у нас.

Іван подумав і відповів:

— Поблагословіть мені цю торбу, аби я міг загнати в неї усе, що захочу, і аби нічого не вилізало з неї без мого слова.

Діди щось пошептали над торбиною і щезли, ніби їх ніколи й не було. Іван протер очі — дуже здивувався, що дідів не видно. І почвалав далі. Як стемніло, зайшов у село і попросився переночувати в одного багача. А той каже:

— До моєї хати щоночі приходять чорти на гуляння. Якщо ти їх виженеш, дам тобі торбу грошей.

— Як треба, то вижену, — відповів Іван.

Зайшов до хати й ліг на ліжко.

Опівночі чорти позлазилися і такий гармидер учинили, аж хата затряслася. Іван прокинувся й гукнув:

— Сидіть, рогаті, тихо, бо я спати хочу.

А дідьки це й за вухом не мали. Гейкали, свистали, витропували, як п'яні. Іван дуже розсердився. Він підвівся й крикнув:

— Ану, мерщій до торби!

Чорти один за одним, як котята, полізли до торби. Він узяв її, вийшов на подвір'я і сказав багачеві:

— Давай сюди ціпа.

Молотив по торбі та приповідав:

— Нате, аби-сьте знали, як то добрим людям сон перебивати. Коли ще раз приплентаєтеся, буде вам тут амінь.

— Скільки житимем, Іване, свого носа сюди не покажемо.

Висипав він чортів із торбини, і за ними тільки загуло.

Іван каже багачеві:

— Давай сюди гроші, бо треба йти у світ…

— Ніц не дам, бо то все дуже легко було зроблено! — надувся багач.

— А тобі гроші тяжко дістаються? Ану, багачику, залазь і ти до торби!

Багач мусив залазити, а Іван узяв у руки ціпа:

— Ну, тепер посипляться із тебе грошенята!

— Все дам, тільки випусти мене.

Іван випустив ґазду. Наповнив торбу грішми і помандрував далі. Якого бідного здибав у дорозі — давав жменю лей. Коли все пороздавав, то і сам став бідним, як турецький святий. А куди йти святому? До неба. І леґінь пішов. Стукає в браму раю.

— Хто там є? — спитав святий Петро.

— Це я — Іван Торбина. У вас є музики?

— Нема.

— А дівчата?

— Нема.

— А гуляєте?

— Ні.

— То якого дідька ви живете?

Святий Петро висунув крізь віконце голову і пробурчав:

– Іди геть, волоцюго!

Іван стукає до другої брами.

— Чого гримаєш? — спитав святий Миколай.

— У вас музики є?

— Я тобі дам таких музиків, що нараз оглухнеш! — погрозив старий.

— А дівчата у вас файні?

— Май ти, дрантюху, що говориш!

— Горілка у вас моцна?

— Рай — це не якась садагурська корчма.

— Пусте все те, що Абрамко пише, — відповів Іван і постукав у третю браму. Йому ніхто не відповів, бо за брамою стояв страшний гармидер.

— Гей, чуєте? У вас є музики?

Хтось відповів:

— Аякже! Все в нас є!

Брама створилася, Іван увійшов і аж за голову схопився: там чорти і всілякі грішники так верещали і скакали, що тяжко було дивитися. І Торбина крикнув:

— Тут має бути порядок, як у війську цісаря! Ану, чорти!..

Чорти зібралися всі докупи й витрутили Івана за браму. Сказали йому у шпаринку:

– Іди зицируй свого цісаря, не нас. Ми не дурні.

— Немає, мой, правди для бідного! — каже собі леґінь. — Піду я до Бога, може, хоч він порядний чоловік.

Став перед Господом і просить:

— Дай мені, Боже, таку службу, аби десь порядки робити…

Господь відповів:

— Замітати в раю є кому. Ти ліпше йди на землю, знайди Смерть і скажи їй, аби одного тижня гризла старих людей, другого — молодших, а третього — цілком молодих.

«Ади, людей гризти! — розсердився Торбина. — Старі люди ще на світ досить не надивилися, молодші ще не натанцювалися, а цілком молоді — й не нажилися!»

Знайшов Іван Костомаху й каже:

— Господь хоче, аби-сь ішла в хащу й чотири роки гризла старі дуби, чотири роки — молодші, а чотири роки — цілком молоді…

Смерть пішла в ліси. Дванадцять років люди не вмирали. Їх стало так багато, що на землі не було де ногою стати. Господь розлютився, що аж іскри з нього скакали. Покликав Смерть і кричить:

— Ти ніц-нічого не варта! Людей наплодилося, як трави і листя, а ти