Читати книгу - "Ніч лагідна"

Наступного дня батька поховали серед сотень Дайверів, Дорсеїв та Хантерів. Що ж, добре хоч, що він лишається тут не сам, а в колі своїх рідних і близьких. На горбик пухкої коричневої землі впали квіти. Ніщо більше не зв’язувало Діка з цим краєм, і він подумав, що, мабуть, уже ніколи не повернеться сюди. Дік укляк перед могилою. Він знав людей, що лежали тут, міцних, сухорлявих, з ясними блакитними очима на поораних негодою обличчях, людей, чиї душі виліплені були з нової землі в темряві лісових гущавин сімнадцятого століття.

— Прощай, батьку. Прощайте, всі мої предки.

На пірсі океанського порту ти опиняєшся немовби на нічийній землі: вже не тут і ще не там. Під довгим брудно-жовтим навісом стугонить луна стоголосого галасу. Гуркочуть ваговози, глухо плюхаються багажні паки, риплять-скрегочуть крани, і тебе зустрічає перший солоний запах моря. Разом з усіма і ти поспішаєш кудись, хоч у тебе ще досить часу; минуле, разом з усім континентом, уже позаду; майбутнє — у роззявленій пащі над трапом судна; сум’ятлива штовханина в проході — безладне, розгублене теперішнє.

Та ось ти на борту, і картина світу поволі прояснюється й упорядковується. Тепер ти — громадянин держави, меншої, ніж Андорра, і маєш пристосовуватися до її незнаних законів. У помічників суднового скарбничого обличчя видовжені або сплющені — як і каюти; пасажири й ті, хто їх проводжає, дивляться спогорда. Потім, нарешті, гучний тужливий свист, зловісне двигтіння, і корабель — витвір людського розуму — вже в русі. Пірс разом з людьми на ньому відходить убік, і якусь мить здається, ніби корабель випадково відколовся від нього, мов тріска від дошки; берег і обличчя віддаляються, вже не чути голосів, пристань стає лиш однією з багатьох плям на краю суходолу. І вже немає самої гавані, а є відкрите море.

Найціннішим вантажем на цьому пароплаві був, як твердили газети, Елберт Маккіско. Маккіско став модним. Його романи були підробкою під твори найкращих сучасних письменників, — а це вже саме собою щось та означає, — до того ж усе, запозичене в інших, він майстерно пригладжував і споганював, чаруючи багатьох читачів, які раділи з того, що так легко його розуміють. Успіх пішов йому на користь, він поскромнішав. Добре знаючи собі ціну, усвідомлюючи, що завзяття він має більше, ніж десяток талановитіших людей, разом узятих, Маккіско вирішив видобути зі свого успіху все, що можна. «Я ще нічого не зробив, — міркував він. — Я знаю, що справжнього хисту в мене нема. Та якщо я писатиму книжку за книжкою, то, може, колись і напишу що-небудь путнє». Що ж, блискучі стрибки вдавалися іноді й з гірших трамплінів. Незліченні давні приниження пішли в непам’ять. Власне, психологічним підґрунтям його успіху стала дуель з Томмі Барбаном; після неї, та ще коли деякі подробиці забулися, самоповага його незмірно зросла.

Помітивши Діка Дайвера серед інших пасажирів на другий день подорожі, він якийсь час недовірливо придивлявся до нього здалеку, а потім підійшов, по-дружньому привітався й сів поряд. Дік відклав книжку, яку читав; йому вистачило кілька хвилин, щоб побачити, як змінився Маккіско. Поряд з Діком сиділа зовсім інша людина, вільна від нестерпного почуття неповноцінності, людина, з якою тепер навіть приємно було розмовляти. Маккіско показував «поінформованість» ширшу, ніж у Гете, — цікаво було стежити, як легко він зліплює незліченні уривки чужих думок, видаючи ці комбінації за свої власні ідеї. Вони заприязнилися, часто обідали й вечеряли разом. Маккіско з дружиною запросили сидіти за столом капітана, але в нього вже з’явилося почуття снобізму, і він відмовився, пояснивши Дікові, що йому «вся та компанія діє на нерви».

Вайолет стала розкішною дамою, її туалети були витворами найуславленіших кравців, і вона безнастанно тішилася маленькими відкриттями, що їх добре виховані дівчата встигають зробити до двадцяти років. Свого часу, звичайно, вона могла б дечого навчитися в своєї матері в Бойзі, але виховання її почуттів відбувалося в темряві закутніх кінотеатриків Айдахо, і для матері тоді не лишалося часу. Тепер вона належала до «вищого світу» — як і кілька мільйонів інших людей — і була щаслива, хоч чоловік і досі прилюдно цитькав на неї, коли вона виявляла надмірну наївність.

Маккіско зійшли в Гібралтарі. Наступного вечора в Неаполі, дорогою з готелю на вокзал, Дік в автобусі розговорився з жінкою, що подорожувала з двома дочками — вони прибули тим самим пароплавом. У всіх трьох був такий жалюгідний і розгублений вигляд, що йому захотілося їм допомогти а чи й показати, який він добрий. Він всіляко намагався їх розважити, навіть запропонував вина, і щиро радів, помічаючи, як до них поволі повертається самовладання й самовдоволення. Щедрий на компліменти, він і сам уже ладен був повірити в те, що казав, а щоб ілюзія не зникла, пив чарку за чаркою. Всі три дами мало не молилися на нього. Він залишив їх, коли вже розвиднювалося, а поїзд, трясучись і гуркочучи, мчав повз Кассіно й Фрозіноне. Рановранці поїзд прибув до Рима, і після по-американському багатослівного прощання на вокзалі Дік, досить-таки втомлений, поїхав до готелю «Квірінал».

Біля конторки портьє він раптом озирнувся і став як укопаний. Неначе він випив вина і воно, гарячою хвилею розійшовшись по тілу, вдарило в голову... Він побачив ту, до якої приїхав на побачення, заради якої переплив Середземне море.

Тієї ж миті Розмері теж побачила його й зраділа, не встигши здивуватись; розгублено глянула на свою супутницю і, зразу ж забувши про неї, кинулася вперед. Дік чекав, випроставшись, затамувавши подих. Лише коли вона була вже зовсім близько — сяючи свіжою, здорового красою, мов пещена лошиця з лискучими боками й лакованими копитами, — він отямився; але все це сталося надто швидко, він устиг тільки, як міг, приховати свою втому. У відповідь на її щирий радісний погляд він розіграв незграбну пантоміму, що мала означати: «Невже це ви? Хто б подумав!...»

Руками в рукавичках вона накрила його руку, що лежала на конторці.

— Діку! Ми тут знімаємо «Давню велич Риму», — якщо це називається знімати. Не сьогодні-завтра, можливо, виїдемо.

Він дивився їй просто в очі, сподіваючись, що, збентежена цим поглядом, вона