Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Танґо смерті 📚 - Українською

Читати книгу - "Танґо смерті"

5 935
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Танґо смерті" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 67 68 69 ... 102
Перейти на сторінку:
б і тобі не зробити те саме? — запитав Йосько, відмиваючи бензиною мазуту зі своїх довгих пальців.

— Я ж не дезертир. Піду разом з усіма.

— Не далеко ви зайдете, — сказав я. — Ви ж усі піші, а ті мають повно техніки й літаків. Уже й совєти нині літали над містом.

19 вересня. Вранці Ясь нам сповістив, що на Личаківську рогатку прибули більшовицькі офіцери і запропонували переговори з керівництвом польської армії, а він має вести авто, в якому поїдуть генерал Лянґнер, полковники Раковський і Ризіньський, якого ми називали Рисьом.

— Їдемо на Винники, — оповідав потім Ясь. — Минаємо безліч панцерників і страшенну масу руских вояків. Дивляться на нас, як вовки. Очі злі, недобрі, писки якісь вугласті, гейби витесані з брили. За Винниками здибаємо групу їхніх офіцерів. Зустрічає нас такий собі курдупель в танкістському шоломі. Полковник Іванов. Ну і полковник Раковський питає його: «Чого ви прийшли?» А той аж отетерів: «А ви що — газет не читали?» — «Нє, газет не читали, бо місто оточене і газети до нас не доходять». — «То, може, радіо слухали?» То він так здалека натякає на промову Молотова, яку ми, ясна річ, чули і їхні листівки читали про визвольний похід, але наші відповіли: «Нє, радіо в нас не працює, бо німецькі бомби розбили електрівню. Ніц не знаємо. То чого ви прийшли?». І тут полковник Іванов каже — ви не повірите: «Ми прийшли бити німців, будемо разом з вами воювати проти них». На те полковник Раковський: «То люкс! Зараз покажемо вам мапу, як німці розташувалися і як найкраще було б ударити на них». — «Але ми б хотіли ввійти до міста». — «Це неможливо. Нас на це не уповноважили. Зрештою, це зайве. У місті нема де розмістити таку кількість людей і техніки. Всюди барикади, бракує води. А німці довкола. Їх у місті нема». Одне слово, на тім ся скінчило.

А далі почалася якась дивна забава, обидві армії намагаються пробитися в місто, стріляють і ті, й ті, німецькі бомби падають у центрі міста, а совєтські зенітки стріляють по німецьких літаках.

20 вересня. Пізнього вечора раптом два совєтські танки вдарили по барикадах на Личаківській і почали стріляти по будинках, задзвеніли шиби, пролунали крики, потім вони рушили на барикади і, розчавивши їх, як горіхи, розвернулися і відійшли назад. Це неабияк схвилювало всіх, бо виявилося, що наші наспіх зрихтовані барикади ніц не варті, але яка була мета цієї демонстрації — невідомо.

І того ж вечора «Ilustrowany Goniec Wieczorny» вже не приніс нам радісних звісток про якийсь там франко-англійський наступ на західному фронті чи про те, що Америка вислала ультиматум Німеччині, нічого такого, лише побажання: «Нехай зневіра і розпач не підітнуть ваших крил».

21 вересня. У четвер з'явилися останні числа львівських газет. «Армія вирішила продовжувати боронити Львів», — писали вони. О п'ятій пополудні на переговорах з Лянґнером більшовики обіцяють пропустити польське військо на Румунію за умови, що генерал підпише капітуляцію, а військо має виходити зі зброєю і кидати її в означеному місці. Але генерал, наголосивши, що здає місто росіянам лише тому, що вони слов'яни, не погодився:

— Ні, військо не буде кидати зброї вам під ноги, а залишить її там, де стоїть. І вийде сюди без зброї.

Правда, військо розділять — старші офіцери виїдуть автами, молодші підуть Личаківською, а потім звернуть на Сихів, щоб прямувати до Румунії, а рядові — іншою дорогою. Росіяни квапляться і хутко погоджуються на пропозиції польського командування.

22 вересня. Настав чорний день для Львова. Більшовики пополудні вступили до міста, а за регулярними військами увійшли й браві хлопці з НКВД.

19

Наступного дня йому зателефонували з СБУ, і він неабияк здивувався, бо саме телефоном викликали його раніше до КГБ, ніколи не присилали жодних повісток, не залишали слідів, а коли не було в нього телефону, то викликали повісткою до воєнкомату. Цього разу теж зателефонували і запропонували зустрітися, він сказав, що більше не приймає запрошень по телефону, нехай запрошують письмово, чоловічий голос спочатку здивувався, а відтак дорікнув, що раніше він не комизився і приходив за телефонним викликом.

— Коли раніше? — поцікавився Ярош. — Коли викликав КГБ? А ви перейняли їхні методи?

І поклав слухавку. Так збіглося, що кілька днів перед тим йому телефонував Курков і повідомив, що буде у Львові, бо пише роман про Львів, і хотів би зустрітися, а при зустрічі повідомив про свою розмову з есбеушником у літаку. Ярош уже був готовий до того, що його чекає, і вирішив не піддаватися — жодних неофіційних зустрічей, але за кілька днів його викликав до себе завідувач кафедри і став пояснювати непросту ситуацію, бо на нього тиснуть згори, при цьому він побожно підвів очі до стелі, СБУ має вплив, коли вони захочуть чогось, то неодмінно доб'ються, врешті-решт йдеться про звичайну розмову, можливо, навіть консультацію, конфіденційну, повістка тут лише завадить. Завкафедри простягнув Ярошу папірчик, на якому було вказано номер авдиторії, дату і час, коли він повинен… ні-ні, в жодному разі не повинен… коли його просять прийти… Ярош узяв папірчика, сховав до кишені і вийшов, його колотило від безсилої люті, обличчя завкафедри було налякане і благальне, очка бігали, пальці тремтіли, видно було, що він над усе боїться відмови, якого-небудь учинку — порвати, скажімо, папірчика й кинути до кошика.

Ярош скорився і наступного дня у зазначений час зайшов до маленької авдиторії, де відбувалися практичні заняття й ніколи не читалися лекції. З-за столу підхопився жвавий чоловічок його віку, як усі коротуни, він робив швидкі рухи, вихляючи усім тілом, і простягнув руку, назвавшись «підполковник Книш». Ярош ледве стримався, щоб не поцікавитися: а в епоху КГБ він теж був Книш чи таки Книшов? Щось у зовнішності есбеушника його насторожило, десь його бачив, але не міг пригадати де, надто, що і він дивився на Яроша так, мовби чекав чогось на зразок «О-о, привіт! Кого я бачу!». Вони сіли обабіч столу, і підполковник почав сипати звичними уже запитаннями про життя, про наукові успіхи, плани на майбутнє, але Ярош був уже битим вовком і відразу обрубав цю прелюдію, запропонувавши перейти ближче до справи. Книш нахмурився і споважнів, мовби збираючись повідомити Яроша про смерть когось із його рідних:

— Ну, гаразд… Нас цікавлять ваші заняття Арканумом. Ми вважаємо, що ви досить багато уже зробили по даній темі: підручник, словник, готуєте антологію літератури… але ваші заглиблення у арканумську так звану «Книгу Смерті» уже

1 ... 67 68 69 ... 102
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танґо смерті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Танґо смерті"