Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

уже борсалися у воді й одчайдушно чіплялися за човен. Капітан Ніколь та лікар вовтузились посеред баркаса із шостим — Джеремі Нейлером — і саме намірялися кинути його в море в той час, коли Дрейк, схопивши дошку, бив нею по пальцях тих, хто чіплявся за облавок. Я опинився без діла і був свідком його жахливої загибелі. Тільки-но Дрейк підняв дошку, щоб луснути щосили по пальцях Сета Річардса, як той глибоко пірнув у воду, а тоді, враз піднявшись на обох руках мало не в самий човен, схопив старшого помічника й поволік його за собою в воду. Звісно, він його не випустив, і вони так і втопилися вкупі.

Тепер з цілої команди залишилося живих тільки троє: капітац Ніколь, лікар Арнольд Бентам та я. Через спробу Джуда Гечкінса вкрасти м’ясо в одну мить загинуло семеро чоловік. Мені було тільки шкода, що так багато теплої одежі затонуло марно в морі. Адже кожному з нас вона ще и як знадобилася б!

Капітан Ніколь і лікар були гарні, чесні люди. Коли двоє спали, а третій стояв коло стерна, він легко міг би красти м’ясо. Але цього ніколи не траплялося. Ми цілком звірялись один на одного і ладні були радше вмерти, аніж зрадити цю довіру.

Ми ввесь час задовольнялися півфунтовою пайкою м’яса на день і користалися з усякого сприятливого вітру, щоб просунутись далі па північ. Аж ось чотирнадцятого січня, за сім тижнів після аварії, ми досягли нарешті тепліших широт. Справжнього тепла ще не було, але крижаний холод уже не дошкуляв нам.

Західний вітер несподівано вщух, і ми чимало днів кружляли на місці. Було або зовсім тихо, або вітер віяв нам у лице, іноді навіть кілька годин поспіль. Звісно, годі було й думати пливти далі на веслах: ми були занадто виснажені, а човен занадто важкий. Ми тільки заощаджували припаси й сподівалися, що бог зглянеться на нас. Усі троє ми були щирі християни і взяли собі за звичай щодня, перед тим як ділити харчі, гуртом молитися. До того ж ми часто молилися й кожен поодінці.

Наприкінці січня нашим харчам уже підходив кінець. Свинина вся вийшла, і тепер у порожню бочку ми набирали дощової води. М’яса лишалося декілька фунтів. За всі дев’ять тижнів, які ми провели у відкритому човні, ми ні разу не бачили вітрила і ніякпх ознак землі. Капітан Ніколь не крився з тим, що після шістдесяти трьох днів плавання він по може сказати, де ми.

Двадцятого лютого ми з’їли останній шматок м’яса. Краще не спинятись докладно на тому, що сталося за наступні вісім днів. Я розповім тільки те, що показує, які люди були мої товариші. Ми голодували занадто довго, у нас не лишилося ніякого запасу сил, і коли харчі зовсім вийшли, ми хутко почали підупадати.

Двадцять четвертого лютого ми спокійно обміркували свос становище. Ми всі трос були люди міцні духом, витривалі й сповнені жадоби до життя. Помирати ніхто з нас по хотів, і ніхто своєю волею не дав би себе в жертву заради двох інших. Ми прийшли до згоди в трьох пунктах: ми повніші мати харчі; ми повинні вирішити це жеребкуванням; ми кинемо жереб завтра вранці, якщо не здійметься вітер.

Уранці повіяв ходовий вітер, не сильний, але рівний, і ми рушили на північ, покриваючи, щоправда, лише по два вузли. Вітер віяв цілих три дні, і ми посувалися з такою самою швидкістю. Незважаючи на жахливе знесилення, ми не ламали своєї постанови і пливли далі.

Але настав райок двадцять восьмого лютого, і ми зрозуміли, що далі нема як відтягувати. Наш баркас сонно хитався на тихій безвітряній поверхні моря. Нерухоме похмуре небо не віщувало вітру. Я відрізав три однакових шматочки від своєї куртки. У тканині одного з цих шматків був клаптик брунатної питки. Хто його витягне — той пропав. Усі три шматочки я поклав у свою шапку і накрив капітановою.

Усе вже було готове, але ми ще сподівалися на щось. Кожен мовчки довго молився богу, знаючи, що доля тепер у його руках. Я знав, що я чесна й гідна людина, але товариші мої були такі самі чесні й гідні люди. Тому мене бентежила думка, як бог розв’яже таке важке й делікатне питання.

Капітан за своїм правом і обов’язком потягнув перший. Він засунув руку в шапку й деякий час чекав. Заплющивши очі, він ворушив губами, проказуючи останню молитву. Його шматочок був без брунатиої нитки. І справедливо, — мусив я погодитись. Капітанове життя добре було мені відоме. Він був чесний, щирий, побожний чоловік.

Тепер нас лишилося тільки двоє. Лікар і я. Чи той, чи той. За корабельними правилами, тепер була його черга тягти жеребок. Ми знову почали молитись, і я намагався пригадати своє життя й коротко підсумувати добре й погане, що я зробив у своєму житті.

Моя шапка, накрита шапкою капітана Ніколя, була, як і перше, в мене на колінах. Лікар засунув у неї руку й кілька хвилин перебирав там пальцями. У мене майнула думка, чи не можна намацати в тканині ту нитку?

Він вийняв руку. На шматочку була фатальна нитка. Я покірно, як міг, подякував богові за велике його милосердя до мене і поклав собі ще ретельніше, ніж досі, додержуватись його заповітів. А за хвильку в мене з’явилося мимоволі відчуття, якого я не міг у собі вгамувати: капітан і лікар були ніби трохи розчаровані. За становищем і у своїх стосунках вони були ближчі один до одного, ніж зі мною. Але я був твердо переконаний, що вони чесні люди і не зламають свого слова.

І я не помилився. Лікар оголив руку і вийняв ножа.

— Я народився в Норфолку у Вірджінії,— звернувся він до нас, перше ніж розрізати собі жилу. — Там, я сподіваюся, тепер моя дружина і троє дітей. Єдиної милості прошу у вас — сповістити мою безталанну родину про мою гірку долю, коли хтось із вас буде такий щасливий, що вернеться на батьківщину.

Потім він попросив у нас кілька хвилин, щоб помолитись. Капітан і я не могли вимовити ні слова. Ми тільки кивнули на знак згоди.

З нас трьох Арнольд Бейтам, безперечно, найкраще володів собою. Я страшенно мучився, та й капітан Ніколь, я певен, страждав не менше. Але що ми могли вдіяти? Ми чесно й справедливо повелися, і розсудив нас бог.

Проте коли Арнольд Бентам скінчнв молитися й намірився відібрати собі життя, я не витримав і