Читати книгу - "Синi етюди"

- Мати! Кажу тобi: iди до мене! Я мушу вбити тебе. I рiже мiй мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсiм замучив себе.

…Що це? невже знову галюцинацiя?

Я вiдкидаю голову.

Так, це була галюцинацiя: я давно вже стояв на порожнiм узлiссi напроти своєї матерi й дивився на неї.

Вона мовчала.

…Панцерник заревiв у бору.

Здiймались огнi. Iшла гроза. Ворог пiшов у атаку. Iнсургенти вiдходять.

…Тодi я у млостi, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матерi й притиснув її голову до своїх грудей. Потiм пiдвiв мавзера й нажав спуск на скроню.

Як зрiзаний колос, похилилася вона на мене.

Я положив її на землю й дико озирнувся.- Навкруги було порожньо. Тiльки збоку темнiли теплi трупи черниць.- Недалеко грохотiли орудiя.

…Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.

"От дурень!" - подумав я.

…Потiм скинувся:

- Де ж люди?

Ну да, менi треба спiшити до свойого батальйону! - I я кинувся на дорогу.

Але не зробив я й трьох крокiв, як мене щось зупинило.

Я здригнув i побiг до трупа матерi.

Я став перед ним на колiна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоцi, пам'ятаю, текла темним струменем кров.

Тодi я звiв цю безвихiдну голову й пожадливо впився устами в бiлий лоб.Тьма.

I раптом чую:

- Ну, комунаре, пiдводься!

Пора до батальйону!

Я зиркнув i побачив:

- передi мною знову стояв дегенерат.

Ага, я зараз. Я зараз. Так, менi давно пора! - Тодi я поправив ремiнь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.

…В степу, як дальнi богатирi, стояли кiннi iнсургенти. Я бiг туди, здавивши голову.

…Iшла гроза. Десь пробивалися досвiтнi плями. Тихо вмирав мiсяць у пронизаному зенiтi. З заходу насувалися хмари. Iшла чiтка, рясна перестрiлка.

…Я зупинився серед мертвого степу:

- там, в дальнiй безвiстi, невiдомо горiли тихi, озера загiрної комуни.

СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ

I

…Вiкно було чорне, як атрамент, але по темних садках уже брiв тихий провiнцiальний свiтанок.

"Ну, пора",- подумала я й вийшла з кiмнати.

Бiля ганку стояла пiдвода, i ледве чутно iржав кiнь. Мама плакала й казала, що я зовсiм неможливо поводжуся з нею. Ну, навiщо, мовляв, їхати кудись у невiдомий край? Ну, навiщо? Мама прожила свiй вiк у чотирьох стiнах нашого бiленького домика, i для неї все, що простягається далi Загадайського мосту, все було темною й страшною загадкою. Я поцiлувала маму й сказала їй, що я все-таки не можу зостатися дома. Невже вона не уявляє собi, як мене тягне в даль? Невже вона бачить тут самодурство. Пам'ятаю, я схопила її в обiйми й майже простогнала:

- Моя ти милуська! Милу-усько!

Мама перелякано подивилася на мене i ахнула. Тодi я зареготала й ще раз поцiлувала її. Потiм узяла букет квiтiв iз нашої маленької оранжереї й сiла на пiдводу. Золотий пiвник злетiв на флюгер i голосно закукурiкав. Провiнцiальний домик, ганок i мама з тоскою подивилися на мене. Я сказала їхати. Потiм упала на свiже пахуче сiно i вже сказала сама собi: "Навiки". Я прикусила губу й так боляче, що аж сльози покотилися менi по щоцi. Але хiба можна було вiдмовитися вiд цiєї поїздки?

Пам'ятаю дитинство, його передчуття й неясну тривогу. Коли менi було щось бiля шести рокiв, я сама тягла маму до церкви, щоб стати десь у темному закутку й прислухатися до таємного шамотiння.

Бабуся розповiдала менi про катакомби, i здавалось, що я стою в катакомбах. Я любила ходити й на луки, любила запах осоки й це зелене море трав, що хлюпотiло за рiкою, я безумно любила вечоровi кучугури, i червiнькову шелюгу, i димки над нашою оселею. Але я ненавидiла наших провiнцiальних людей, таких темних i диких, як дичавина тамерланiвщини, i завжди тоскувала за тим незнайомим, що загубилося десь у далеких краях. Колись небiжчик-брат (вiн був страшенний мрiйник, i вiн загинув на барикадах), колись вiн патетично декламував менi.

- Б'янко, я вже, мабуть, не повернусь додому, i багато нас, очевидно, не повернуться. Але йдемо ми з такою радiстю, нiби чекає нас не смерть, а якесь надзвичайне безсмертя.

Потiм вiн говорив менi про свiтовi пожари, про невiдомий фантастичний край. Я довго слухала його, i перед моїми очима виростало химерне коло, i я вже бачила внутрiшнiми очима нових людей якоїсь iдеальної країни. Пам'ятаю, я випрямилась на ввесь свiй дитячий зрiст (я й справдi тодi була ще дитиною) i сказала надхненно:

- Клянусь тобi, брате!

Бiльше нiчого не сказала, бо знала, що далi не треба говорити, i вiн зрозумiв мене.

Але потiм раптом побачила (тодi вже брата давно не було), що прийшла якась нова дичавина, i над нашою провiнцiєю зашумiла модернiзована тайга азiятщини, i тiльки зрiдка проривалися молодi вiтерцi. Тодi почала вiрити, що десь живуть iншi люди, i мене неможливо тягнуло до них.

Очевидно, i це змiцнювало моє бажання полетiти кудись, до того ж i журавлi принесли менi сiмнадцяту весну. Я виходила вночi в садок i вже не могла спокiйно слухати їхнього крику. Ця весна так затривожила мене, нiби я була перелiтною птицею й мусiла летiти кудись за море.

Я не оглядалася назад i вже не бачила (це вiзниця менi говорив), як мама випроводжала мене бiлою хустиною, i не бачила (це теж вiзниця говорив менi), як повз нас пройшов наш маленький дячок i здивовано подивився на мене.

- Кукурiку,- стояло менi в ушах, але коник бiг жваво, i жваво курiла дорога.

Ми вже давно проминули провiнцiальний виконком, потiм ми залишили за собою й комсомольський клуб. "Ах ти, клуб, ти мiй клуб, зелененький клубе",- подумала я й зiдхнула. Це мiсце нашої оселi я обминала з якоюсь полегкiстю. Менi було вiдкрито дорогу до комолу, але я рiшуче вiдмовилася вступити туди. Мене ненавидiли за це, бо знали, чому я стою осторонь. А я стояла осторонь от чому. Я пам'ятала, скiльки вiдважних комольцiв загинуло в часи горожанської вiйни, i частенько десь у закутку прославляла цих незнаних героїв. Але тут, у нашому комолi, була якась дика розгнузданiсть, i дiвчата, що йшли туди, вже з п'ятнадцяти рокiв робились "чесними давалками"- так у нас називали їх. Я прилюдно говорила про це, i мене називали реакцiонеркою. Пам'ятаю, тiльки один комунар, що раптово приїхав у наше мiстечко,