Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Лікарня на відлюдді 📚 - Українською

Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лікарня на відлюдді" автора Олексій Михайлович Волков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 67 68 69 ... 159
Перейти на сторінку:
схожий на той, що тобі снився. Коли — невідомо. Але в минулому році — точно. Якраз тоді виявили пропажу, коли хотіли оперувати того Якимчука, який утік.

— І ти мало не забув мені це сказати?! — заволав Якимець. — Ну-у... ти даєш, друже.

— Але ж не забув! — виправдовувався Олег.

— А... оті, рамки рентгенівські не пропадали?

— Володю...— змучено промовив Олег. — Рентгенівських рамок у лікарні штук п'ятдесят, а може, й більше. Хто за ними встежить. А ніж ампутаційний — один. Точніше — був один.

— Розумію, — погодився той. — Ну, гаразд. Це важливо... Дуже важливо... Але ти поки що облиш. Розвідай про того, з бородавками. І я тебе прошу — відразу телефонуй. Добре?

— Добре, — пообіцяв Олег, — відразу. Тільки навіщо він тобі здався?

— Розумієш... — Якимець перевів подих. — Це ж я його... тоді... ну, замочив. Він мене кожного разу до столу прив'язує, щоб ногу відрізали. Сміється так гидливо... Я видираюся і б'ю його. А тоді беру ті мотузки і вдавлюю за шию. Поки язик не вилізе. І це щоночі... Ти не пробував, як це...

Запхавши мобільник під подушку, Олег поклав руку на очі, розпачливо хитаючи головою.

Павло мовчки сидів за столом, збираючись напитися. Перед ним стояла пляшка горілки — і зовсім не було закуски або, принаймні, склянки. Погляд хлопця прикипів до однієї точки. Він наче забув на якийсь час, для чого тут всівся. За дверима почулося шурхотіння, приглушені голоси.

— Павлику! Павлушо! — покликала хлопця мати.

У двері постукали.

— Мамо, я ж просив не чіпати мене!

— Павлику, відчини, до тебе прийшли.

Він здригнувся і скочив на ноги. Було видно, що по обличчі хлопця промайнула якась тінь надії. Не вірячи, він підійшов і відімкнув двері. Так, звичайно... Це не могла бути вона. На порозі стояли двоє його друзів — Володя та Андрій. Павло лише зневажливо гмикнув.

— Чого приперлися? Вас що, не запросили на весілля?

— Взагалі-то запрошували... — почав Андрій. — Але...

— А ти що... — Вовчик, побачивши на столі пляшку, відтіснив Павла і продерся до кімнати. — Диви, Андріано! Він сам! Без нас приговорити її зібрався!

Із виглядом знавців обоє вже розглядали звичайнісіньку пляшку «Столичної», наче це було хтозна-що. Мати Павла, задоволено зазирнувши у щілину, причинила двері й тихенько пішла.

— Чого привалили? — не на жарт розлютився Павло. — Якого милого? Ви що, зовсім обичіли у цій дірі? Ви що, не врубаєтеся? В мене життєва трагедія, а ви тут...

— Так, — хлопці перезирнулися, — ми ж і прийшли її з тобою розділити.

— Щоб менше було на брата. В нас же колись також будуть життєві трагедії, то і ти нам допоможеш.

Андрій багатозначно підкинув пляшку на руці.

— Одним словом — давай! — Вовчик діловито поліз до шафи, потім відчинив бар, дістав склянки. — Я бачу, чарок у тебе не водиться, хоча — яка різниця?

— Дійсно, — підтримав Андрій, — він взагалі з горла збирався...

— А закус? — продовжував нишпорити Вовчик. — Ти ж не хочеш сказати, що ті німаки без закусу вживають? Слухай, Андріано, а він тут взагалі-то другий тиждень уже товчеться, а ще за приїзд не виставив!

— І за нове місце роботи, — підхопив Андрій, — за посаду...

— Дійсно! — здивувався Вовчик. — Він же тепер головний лікар лікувального закладу, ФАП називається. Фельдшерсько-аку— шерський пункт.

— Н-да...— здивовано промовив Андрій.— Перша людина після голови колгоспу!

Павло мовчки наливався люттю, не знаючи, що йому робити.

— Мовчу! Мовчу! — Андрій підняв обидві руки догори.

— Та годі вже тобі! — дружньо штовхнув його у бік Вовчик. — Дійсно, ти б хоч якийсь шнапс виставив, а то горілка...

— Гидота — цей їхній шнапс, — пробурмотів крізь зуби Павло. — Горілка краще. А питиму без закусу. їсти — справа свиняча. Вам треба закус, ви й несіть.

— Ну, то й ми без закусу, — погодився Андрій.

— Павлушо, — підлесливо зауважив Вовчик, — а я там у барі цукерки бачив, круті такі... Може, оприходуємо? Не ковбаса, звичайно, але...

— Приходуй, — байдуже відповів Павло. — Спеціально привіз, думав...

— Та годі вже тобі! — всерйоз обурився Андрій. — їй гірше. Дурні баби... Завжди думають дупою, а потім шкодують. Не переживай, перетреться все. Час лікує. Давай...

Горілка була вже розлита по склянках, і компанія випила. Двоє, роздерши по-варварському коробку, закусували німецькими цукерками. Господар занюхав рукавом. Майже одразу ж налили по новій.

— Мужики, а ви що, серйозно не підете? — несподівано запитав Павло.

— На весілля? Звичайно, ні! — заявили обоє одночасно. — А на хріна воно нам здалося? Ми тут, поруч із тобою.

— Ми ж друзі!

— Слухай, Павлушо, — запопадливо почав Вовчик. — Ти вже там, напевно, битий вовк. Може, і я з тобою? З рік попрацюю... Місце можна знайти?

— Якщо пошукати — можна, — відповів Павло, в якого вже добряче заплітався язик.

— А якщо зловлять? У них же заборонено, щоб наші працювали!

— То й що? Ну, депортують... Як мене... Візьмеш прізвище жінки, зробиш другий паспорт — і знову поїдеш. Наш брат скрізь пролізе. Он, мене за рік жодного разу не зловили. Лише наприкінці, та й то — із власної дурості...

— А як ти так?

— О... ціла наука... — здавалося, господар уже й забув про власні проблеми та життєву трагедію. — Де тільки не ховався. І в сараї в бауера, і по підвалах... Головне, щоб тебе у процесі праці не накрили. А так — візу маєш законну — ходиш, наче біла людина: де собі хочеш, нічого не боїшся.

— Так вже й нічого? — підозріливо скривився Андрій.

— Абсолютно. Я весь час навіть гроші при собі тримаю. Уяви собі: ходиш увечері по вулицях, а в кишені кілька тисяч «зелених» — і зовсім не страшно. Там у них порядок — будь здоров! Поліцай мало не на кожному розі стоїть... Тільки коли переїжджаю сюди, тоді починаю по-справжньому боятися.

— Не знаю... — пробурмотів Андрій. — Я, напевно, так би не зміг. Як на мене, краще скромно, але надійно.

— Із нашими доходами «скромно» — не те слово, — відрубав Павло. — Злидні... А щодо того, що не

1 ... 67 68 69 ... 159
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лікарня на відлюдді», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лікарня на відлюдді"