Читати книгу - "За браком доказів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Багато років я думала, що все залишилося у минулому, — озвалася вона. Але ніщо на світі не зникає, як гадаєте?
Я теж встав з фотеля, став поруч з Сіґне. Надворі вечоріло. Оторочені золотом хмари віддзеркалювалися від поверхні озера внизу. На пагорби, ліс і луги сходила темрява.
— Звідси видно Саннторв? — запитав за якийсь час.
— Ні, хутір у видолинку, але в ясні зимові дні над гребенем горба видно дим з їхнього комина. Щоразу, дивлячись на дим, я молилася Богові, щоб той хутір згорів дотла.
Розділ 54Ніщо я так не терплю у своїй роботі, як досудові переговори з клієнтами. Чимало моїх колег схильні використовувати їх, щоб справити враження на своїх підзахисних. Тому-то я й віддаю перевагу кримінальним справам, а не цивільним. Я полегшено зітхнув, опинившись на свіжому повітрі після трьох годин переливання з пустого в порожнє, хоча все можна було узгодити всього лиш за третину витраченого часу.
Перед будівлею суду клієнт потиснув мені руку, і ми розійшлися у своїх справах. Я бачив, що він не надто задоволений результатом, але вже як є. Якщо всі сторони переговорів розходяться з квасними мінами — це незаперечний знак, що компромісу таки досягнуто.
Я примружився до сонця, втішно констатував, що сьогодні маємо ще один погожий весняний день, вийняв мобільний і ввімкнув звук. Три пропущені виклики, як і варто було сподіватися. Я перевірив, хто дзвонив, і стрепенувся, побачивши ім’я Сюнне.
— Привіт! — сказав я, коли вона підняла слухавку після другого гудка. — Це — я. Бачу, ти телефонувала… Я сидів на погоджувальній нараді.
— Добре тобі! Сама лише думка про наради вводить мене в тугу за роботою.
— Охоче вірю. Коли тебе чекати в конторі?
— Завтра.
— Справді? — ледь не скрикнув я від радості. — Ти вже в Берґені?
— Прилечу ввечері. Мені вже час вирушати, якщо хочу встигнути на літак.
— Коли сідає літак?
— О сьомій.
— Я заберу тебе з Фресланна, — піддавшись раптовому імпульсу, запропонував я.
— Не обов’язково, Мікаелю…
Але з її голосу я почув, що вона зовсім не проти.
Я стояв на автостоянці перед залом прильотів, опершись на капот авта. Упізнав Сюнне здалеку. У її ході вгадувалась якась невимушена елегантність. Ніби вона володіє усім світом.
— Радий тебе бачити! — сказав я, і, справді, був радий. — Усе добре?
Сюнне підставила мені щоку для поцілунку, усміхнулася за великим скельцями сонячних окулярів.
— Все чудово!
Червоне сонце низько висіло над Сотрою. Сюнне опустила вікно. Вітер, вриваючись в авто, тріпотів її волоссям. Аж перед в’їздом у Кнаппе-тунель вона зачинила вікно, у салоні стало тихіше, і можна було поговорити.
— Усе встигла, що запланувала? — запитав я.
— Прибрала, помила й підготувала до продажу.
— Речі куди поділа?
— Більшість викинула. Дещо продала на інтернет-барахолці.
— І нічого не залишила собі?
— Чому питаєш? Боїшся, що я зітру всі спомини про маму, а потім буду каятися?
— Ну, щось таке… — визнав я.
— Залишила фотографії, кілька картин, декоративних дрібничок, які пам’ятаю з дитинства, частину книжок, приватні листи й документи. Усе спакувала в картонні коробки і відіслала до Берґена. Тепер задоволений?
Я мовчки всміхнувся.
— А в тебе як справи? Був у батька, як мені обіцяв?
— Був… Оце заїжджав у пансіонат дорогою на летовище.
— А я сумнівалася… Як він почувається?
— Цілком добре.
Це була брехня. У пансіонаті батька цілодобово оточують люди, але ніхто з них нічого не знає про нього і його життя, ніхто з них не зміг би допомогти йому не розгубити окрушин пам’яті, які ще залишилися. Я виразно побачив його самотність. І саме батькова самотність стримує мене від відвідин.
Я зупинився перед багатоповерхівкою, де мешкала Сюнне, вийшов з авта, вийняв з багажника її валізу.
— Запросила б тебе додому, Мікаелю, але там повний розгардіяш.
Я відчув укол розчарування.
— Не біда… Іншого разу.
— Так, іншого разу обов’язково! — підхопила Сюнне.
Але навіть її радісна впевненість, що буде інший раз, мене не розрадила.
Розділ 55Карла лежала на велетенському ліжку Конрада, розманіжена, вдоволена, на межі сну.
— Було добре? — запитав Конрад.
— Чому ви, чоловіки, вічно про це питаєте? — пробурмотіла вона кудись у матрац. — Звісно, добре! Як можна було цього не помітити?
— Мені подобається чути твою відповідь.
— Давно вже не бувало так добре. Неземна розкіш! Ще жоден чоловік не змушував мені відчути таке неймовірне блаженство.
Конрад засміявся.
— То ти ще прийдеш? — запитав він, проводячи пальцем по її хребті.
— Побачимо… — збрехала Карла, вона хотіла повторення, і він про це знав. — Де ти працюєш, коли працюєш на роботі? — запитала, щоб змінити тему, трохи засоромлена своєю шаленою пристрасністю ще мить тому; то було незвичне відчуття — вона ніколи раніше не соромилася сексу.
— Що ти маєш на увазі? Ти ж бачила моє ательє. Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За браком доказів», після закриття браузера.