Читати книгу - "Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу"

на найвищому рівні, й у майбутньому стратегічний потенціал Сполучених Штатів ростиме. Натомість Європі доведеться боротися з зустрічним рухом і, як наслідок, втратами росту. Як я вже сказав, частину проблеми негативного приросту населення ЄС вирішує за рахунок зумовленого розширенням зростання внутрішнього ринку, проте цим проблему імміграції не врегулюєш. Ця тема стане ще більш вибухонебезпечною для Європи, якщо конкретно зважити на наслідки міграції. Та частина Східної Європи, яка лежить за межами ЄС, навіть в умовах зниження народжуваності і обмеженої тривалості життя має міграційний потенціал. Іспанія нещодавно фіксувала зростання імміграції з Латинської Америки, але це, здається, радше ситуація виняткова з історико-культурного погляду. Тим-то погляд Європи мимоволі звернено на південь і південний схід, і це відразу ж загострює актуальність дискусії, бо значення цілком нових культурно-релігійних чинників та їхні політичні наслідки важко переоцінити. Тим не менш, Європа та її держави-члени мають глянути в очі цим демографічним фактам і не можуть дивитися крізь пальці на їхні політичні, економічні, культурні та стратегічні наслідки.

Але повернемося в майбутнє трансатлантичних відносин, а також обох нерівноправних партнерів — Америки і Європи. Якщо брати все, так би мовити, в теорії, то два трансатлантичні партнери у політичному плані мали б скласти ідеальну пару, майже нагадуючи поєднання «інь» і «ян» у відомому китайському символі досконалості. Обидва партнери-бо політично доповнюють одне одного, тобто привносять у цей союз додаткові навички та слабкі сторони — одна сторона є чемпіоном «hard power», інша — «soft power», і у обох випадках перевага кожного є водночас його недоліком. Але як я вже сказав, це лише теорія. У трансатлантичній реальності стосунки цих двох, як на те, нагадують взаємини тих, кому через вік уже нема чого одне одному сказати, а коли вряди-годи доходить до якоїсь розмови, то зазвичай вона закінчується болісними непорозуміннями. Але як його жити з цим далі? Невже не можна розв'язати ці вузли проблем у трансатлантичних відносинах?

Звісно, трансатлантичні конфлікти й непорозуміння мають не тільки психологічний характер, — їх спричиняють різні реальності. США є єдиною світовою державою. Їхня початкова величина вирізняється глобальними масштабами, їхні загрози реальні, а їхні суперники на просторах світу в Східній та Південно-Східній Азії тільки-но мало-помалу виринають з-над обрію. Початкова величина Європи досі визначається насамперед зсередини, а з погляду стратегії ЄС ще надовго приречена на широкий регіоналізм між Індом і Атлантичним океаном, Африкою та Росією. Європі (ще) не до снаги глобальна проекція сили, тож за її цілковиту інтеграцію в глобальну проекцію сили світової держави США дуже швидко заправили б із європейської сторони задорогу ціну за допомогою трансатлантичного альянсу. Трансатлантична вісь усередині НАТО «провисала» з самого початку, бо у військовому плані Європа в період холодної війни щоразу виявлялася значно слабшою за Америку. Тим не менше, відколи добігла кінця холодна війна, цей військовий кут схильності або залежності проявився ще більше. Все це об'єктивні події, які ускладнюють, а не спрощують трансатлантичну співпрацю. У відносинах між США і Європою, отже, мають місце доволі радикальні зміни об'єктивних чинників, а отже зміни «становища».

Коли проаналізувати цю ситуацію і можливі варіанти трансатлантичних відносин, то дійдеш як поганого, так і хорошого висновку. Спершу поганий висновок: для всіх військових союзів у історії досі був справедливий залізний принцип: нові обставини шукають нових альянсів, і для трансатлантичних партнерів ситуація в корені змінилася. Позитивний висновок полягає в тому, що, як не дивно, це не стосується трансатлантичного альянсу, який, попри всі прогнози, із закінченням холодної війни аж ніяк не зник. Ситуація кардинально змінилася, проте трансатлантичний альянс все одно залишився. На це вочевидь є свої об'єктивні переконливі причини. Можливо, пояснення полягає в тому, що з інституційного погляду холодна війна звела весь складний характер європейсько-американських відносин насамперед до звичайнісінького військового союзу? Найпевніше, суть трансатлантичного зв'язку набагато глибша, ніж у випадку, якби йшлося про класичний військовий союз. Висловлювати обґрунтовані сумніви у природі НАТО як військово-політичного союзу не випадає, проте своєю специфічною формою цей союз завдячує насамперед військовій загрозі для Західної Європи з боку Совєтського Союзу. Можливо, десятиліттями холодної війни якраз це домінування військового у трансатлантичних відносинах заступало погляд на фактичну суть трансатлантичних відносин, зокрема, на тісні нормативні, політичні і культурні та соціальні зв'язки між Північною Америкою і Європою, що, ховаючись за економічними та військово-стратегічними інтересами, і правили за суть альянсу.

Звичайно, економічні інтереси та стратегічні питання безпеки мають першорядне значення, але лише виходячи з них, годі пояснити стійкість і тривалість трансатлантичних відносин. Тому найпевніш можна припустити, що вивіска військово-політичного союзу НАТО заступає власне трансатлантичний проект, який працює на майбутнє, зокрема, на майбутнє трансатлантичного Заходу. Трансатлантизм визначається в широкому сенсі тим, що з політичного, економічного, нормативного й культурного погляду зветься Заходом.

Без трансатлантичних відносин, тобто без широких зв'язків між Америкою і Європою, не існувало б уже Заходу, і тому світ був би іншим. Європейсько-американський зв'язок через Північну Атлантику визначає не тільки військовий або політичний союз, насправді трансатлантичний альянс спирається у своїх глибоких шарах на спільні цивілізації. Ліберальна демократія, правова держава, індивідуальна свобода, відкрите суспільство й ринкова економіка описують ці підвалини, на які непорушно спираються обидва трансатлантичних стовпи. Доки стоять ці підвалини, два стовпи триматимуть трансатлантичний міст. Справжня небезпека виникла б тільки тоді, коли ці підвалини з одного або й з обох боків почали руйнуватися.

Якщо гіпотеза про спільний цивілізаційний підмурівок трансатлантичних відносин виявиться слушною, це означатиме, що дискусія про майбутнє НАТО кілька років рухається в неправильному напрямку. Не військові недоліки європейців являють собою проблему — з ними вони не раз давали собі раду! — а брак політичних, культурних і громадянських вимірів та їхнього організаційного й оперативного завершення в трансатлантичних відносинах. У період холодної війни Америка, її демократія, економіка, суспільство та сучасна масова культура давали взірець Західній Європі. Наразі занадто легко забути, що лише цьому цивілізаційному фундаментові військово-політичний союз НАТО завдячує свою силу. Позитивна відповідь на так зване «системне питання» в рамках військового стримування була кістяком стійкості Західної Європи. Сьогодні відносини між Європою та Америкою розвиваються у геть інших умовах, однак це не захитало стовпів, на яких тримаються трансатлантичні відносини, вони вже не лише прискорюють самі по собі зміну політики по обидва боки Атлантики. То чому б не вдатися до комплексного підходу в процесі реформування трансатлантичних відносин і не зробити більшу ставку на інституційний розвиток політичних