Читати книгу - "Таврований"

Побалакавши ще пару хвилин, хлопці вийшли на вулицю. Вони забрали з собою Юру. Його важко було відірвати від брата і німецького автомата.

Подружжя залишилося вдвох. Вони дивилися один на одного і посміхалися.

Домна Данилівна згадувала важкі дні фашистської окупації, коли кожен день здавався їй вічністю. Будь-яке просування на вулиці хвилювало. Вона припадала до вікна і дивилася, хто куди поїхав або пішов. Не виключала можливість, що їх з Юриком заберуть. Намагалася гнати геть провокаційні думки.

І ось, коли навколо гримлять вибухи, коли навколо ллється кров, їх відвідало таке щастя: бути разом всією родиною. Домна Данилівна гладила руки чоловіка, говорила йому ласкаві заспокійливі слова, що він одужає, що доля подарувала в ці часи їм таке щастя, про яке можна тільки мріяти.

Семен Васильович мовчки слухав її тихі промови, як музику. Згадував, як в Кадіївці познайомився з молоденькою вчителькою. Комсомолкою. Дівчиною, яка, як і він, мріяла про рівність, справедливість, братерство. Що в країні, де влада пролетаріату, вони зможуть прожити щасливе життя.

І ось доля дала їм мить щастя, яку треба ловити.

— Прочитай Болконського, — прохрипів ледве чутно Руднєв.

Домна Данилівна дістала томик роману Толстого «Війна і мир». Ці томики Семен Васильович постійно возив із собою. Він міг викинути з торбинки що завгодно, тільки не їх.

Домна Данилівна присіла біля чоловіка. В кофті, в білій хустині, у спідниці. Вона одягалася, як сільська жінка. Але в її зовнішньому вигляді з чорним підстриженим волоссям все одно вгадувалася освіченість і інтелігентність. Вона здавалася курсисткою з картин радянських художників.

Домна Данилівна знайшла місце про князя Болконского, яке знала, тому що разом з чоловіком читала і перечитувала Толстого. Відкрила сторінку і прочитала:

— Лягай! — Крикнув голос ад’ютанта, який притиснувся до землі. Князь Андрій стояв у нерішучості. Граната, як дзига, димлячи, крутилася між ним і лежачим ад’ютантом, на краю ріллі і луки, біля куща полину.

«Невже це смерть? — Думав князь Андрій, зовсім новим заздрісним поглядом дивлячись на траву, на полин і на цівку диму, кучеряву від розкрученого чорного м’ячика. — Я не можу, я не хочу померти, я люблю життя, люблю цю траву, землю, повітря…» — Він думав це і разом з тим пам’ятав про те, що на нього дивляться.

— Соромно, пане офіцер! — сказав він ад’ютанту. — Який… — він не договорив. В один і той же час почувся вибух, свист осколків як би розбитої рами, задушливий запах пороху — і князь Андрій рвонув убік і, піднявши догори руку, впав на груди.

Кілька офіцерів підбігло до нього. З правого боку живота розходилася по траві велика пляма крові…

Їх читання перервав Григорій Якович Базима. Він десь дістав десяток перепелиних яєць. Обережно вийняв згорток з кишені кожуха, передав Домнікії Данилівні маленькі яйця. Лікарі рекомендували такі.

— Здорово! — Не втрималася від захоплення Домна Данилівна.

— Він слухається? Дотримується режиму?

— Як би не так. Кожен день поривається встати. Мало йому кровотеч, температури, перепадів тиску.

Семен Васильович, який сьогодні вже не міг говорити, разом з тим, узяв листочок паперу, написав: «Я — комісар загону і вимагаю двічі на добу доповідати мені обстановку»…

Домна Данилівна показала Базимі записку і викинула папір в урну.

— Сьома, до тебе сусід у гості зайшов. Нема про що поговорити?

— Дійсно, — погодився Базима. — Пам’ятаєте, як ми відпочивали на Сеймі з дітьми біля Молчанського монастиря.

— Нас на човні перевезли на протилежний берег. Потім почалися дощ і гроза. Маленькі злякалися, а човняр кудись зник. Як ви з Сьомою перевозили дітей вплав на собі.

— Вчепилися в тіло, не відірвеш, — посміхнувся Базима.

Семен Васильович теж посміхнувся. Роки життя в Путивлі подарували йому миті щастя. Він не ліз у політику. Відходив від побоїв у в'язниці. На такій маленькій посаді голови Тсоавіахіму дав знати про себе на всю область. І тільки війна завадила йому провести навчання за участю танків і літаків з військових частин.

У другій половині дня заскочила медсестра Галя Борисенко. Оглянула комісара, прийнялася за звичні процедури. Заміряла тиск, сказала, щоб поклав градусник під пахву.

Не встигла заміряти температуру, в приміщення ввалились Ковпак і недавно призначений ним помічник по господарській частині Михайло Іванович Павловський. Кулеметною чергою його поранило в обидві ноги. Він ходив, широко їх розставивши, як кавалерист. Спирався на палицю.

Сидір Артемович тепло привітався з Руднєвим, поклав на стіл пакет з яйцями і горілкою. Його помічник по господарській частині обережно опустився на стілець поруч з комісаром. Розгладив великі будьонівські вуса. Дістав з кишені люльку. Набивав її тютюном. Але закурювати не поспішав.

Командир пихтів самокруткою.

— Сидір Артемович! — Показала Галя на козячу ніжку в його руці. — Не можна.

Ковпак не здогадався, що від нього вимагають. Павловський обережно вийняв з його рота цигарку і викинув у відро зі сміттям.

Ковпак вилаявся міцним матом.

— Сидір Артемович, — не втрималася Домна Данилівна. — Посоромилися б при дівчині.

Галя Борисенко мат командира чула кожен день. Давно не звертала на нього уваги. Звикла. Хоча спочатку її коробило.

Сидір Артемович, між тим, не бажав слухати жіночі розмови. Запитав у комісара:

— Семен! Люди порядком отдохнули. Шо будем робити далі?

Семен Васильович взяв папір, написав:

«Нехай поки відпочивають. Набираються сил. Як харчування? Чи забезпечили бійцям лазню?»

Сидір Артемович повернувся до помічника.

— Чого не працює баня?

— Відомо чого. Розбомбили.

Ковпак наказав Павловському негайно обладнати нову баню або відправити бійців у сусіднє село.