Читати книгу - "Засвіти"

від калмицьких тайшів, бачив там кочовища, табуни коней і овець, їхні бойові тумени-полки в степах... В голові Сірка змішувалися образки і обривки звільнених з неволі ясирників з обпеченими на сонці лицями і порепаними до крові ногами, овиди спаленого Слимаченкового хутора і купленого за гасан-базаром на Базавлуці зимівника, в якому старий Капула тепер за господаря, а мати його буде господинею... Цілі стоси припечених і зарум’янених на вугіллі запашних коржів-лавашів і баранячих туш на вертелах-шампурах в калмицьких єлагах-становищах; бурдюки з головками зміїв і чарівна, як у казці, донька тайші в розшитій сріблом і золотом лектиці на верблюді; звихрені в смертельному скачі, з розкритими пащеками буйні коні в курбан-байрамне свято і паленіюче перед Слимаченком лице Софійки — миготіли, крутилися і перекидалися в уяві, і Сірко не міг їх притримати, зупинити, розгледіти, хоч як намагався те зробити.

...«Чому господинею коло Капули?» — силкувався здогадатися він і ніяк не міг втямити, чи справді те чув отут, а чи йому приверзлося все в тяжкій від п’янкої браги голові.

Із гавані Козлова до гавані Трапезонда гуляла галера, Цвіткована, мальована у чотири кольори...—

виводив десь невдалік хриплувато кобзар думу під рокіт струн...

— Двісті аспрів купці платили за раба на галери, півста аспрів — за підлітка, пригожого в аджем-оглани, п’ять соток аспрів — за дівчину-тринадцятилітку, достойну вродою в гарем...— долітали до свідомості Сірка Левкові оповіді, пухкі й легенькі, як сніжинки, і так же легко, підігріті хмелем у голові, там розтавали, танули...

...В Цареграді на риночку, там п’є Байда мед-горілочку; Ой п’є Байда не день, не два, не одну нічку та й не годиночку,—

знову доноситься рокіт струн, прориваючись крізь дужі козацькі голоси. Сірко, підперши рукою тяжку голову, дослухався до тих пісень і оповідей, а сам час від часу в подумках намацував нагрітий тілом рушник-дарунок за поясом і, як з’явида, виходила з туману й ставала перед очима до щему пам’ятна Софійка з насупленими бровами і квітчастим віночком із зела на голові, мигтіло лукавинкою її дороге поличчя, світилося перед ним і зникало, заступлене нарочитою холодністю Мотрі... Гув, двиготів і гупав переповнений козацтвом, розмаїто вцяцькований січовий майдан, святкували і перемогу, і побудову чайок Запороги...

27.

Кілька днів уже бурлять і нуртують як курені, так і майдан на Січі. Ось-ось, здається, збіжать через вінця пристрасті і виллються окропом в зашерхлі води Славутича, та хтось ніби холодною водою бурхне у той окріп і загасить шумну піну пристрастей та обурів, і знову ввійдуть вони в свої давні вінця-береги, традиціями та звичаями освячені з дідів.

Новобранці, що чималою своєю масою вже й опіритися устигли, не все ще знали, проте й від того, що доходило до них, страшнувато робилося. Раніше, кажуть, такого не було, а коли й траплялося, не бушувало так, не сатанилося, як тепер. Жили собі січовики-низовики, поціновуючи д’недавні звичаї матері-Січі та батьків своїх, і з горем менше зналися, а після переяславських «ординацій», після «Статей для заспокоєння руського народу», котрі зробили Запороги реєстровою залогою Жечі Посполитої (таки домоглися магнати), й заварилася каша. Реєстровики вважають, що вони повинні верх мати, бо їм і пан круль допомагає, і платню вряди-годи надсилає, а низовики за старі дідівські права тримаються, незалежну від круля волю і освячені звичаї поціновують, своїм промислом керуються, і хоч всього їх лише жменька лишилася, коли рівняти з посполитими, перемогти себе не дають.

Не йдуть і рядові реєстровики на повний розрив з низом, бо як-не-як це ж братовбивством кінчиться, а чим його озискує пан круль та магнати — всім відомо заздалегідь. Інше думають їхні старшини.

Молодики знають, що по тому кипінні та нуртуванні розподілили козаки з-поміж себе і виписчиків оті нещедрі статки, настарані в походах та ловах, лишили дещицю для тих, що зимуватимуть в Коші, і пішли хто куди: одні на зимівники до себе чи побратимів в Нові Кодаки, Діївку, Сухачівку, Половицю, Озерну, Лоцманську Кам’янку, інші вписалися теслями до молу на всю Зиму таки тут, на Січі, ті посябрилися в чоти рибалок і до весни будуть ковбанитись з плішнями, вершами та хватками в ополонках, треті пішли гуртами на гути та рудні, на буди та бурти, на воскобійні й смольчуги. До молу вписалися й клепники та бондарі, крицники та вудженики. На Січі залишалася, порівнюючи, лише пригорщ прислуги-сіроми з конюших, комірних, шевців, ковалів і стельмахів та три неповні курені залоги-охоронців.

Ті ж із молодих, що не погодилися піти додому чи не мали куди йти, теж зазимували на Січі, бо з Запорогів, за звичаєм, нікого не виганяли силою без провин. Випровадив кошовий Варлам Нетеса побратимів і козаків та й сам, лишивши на час своєї відсутності сотника Шуліку наказним кошовим, виїхав з кіньми й мажарами у плавні, де мав уже пару літ на займанщині зимівника і сім’ю...

Перебурхала, перегоріла і знову увійшла у свої береги січова буденність, як спокону. Молодики, що тепер мусили зчаста вже й на варту ходити, коли хтось із козаків був недужий або відлучався з Січі, кожного дня ходили на вишкіл зі старим навчителем і на конях, і пішими, вивчали бойові лади; то розгорнутим