Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

3. Уряд видасть інструкцію для відповідних інституцій у країні, а також для дипломатичних і консульських установ, аби вони на визначених вище засадах зав’язали контакт із представниками авторитетних українських кіл з метою:

а) одержання від українців декларації, яка засуджувала б радянські претензії;

b) зміни спрямованості української преси в інтересах українсько-польського поєднання;

c) створення спільного фронту боротьби проти німецьких окупантів;

d) організації спільної протидії новим імперіалістичним домаганням Радянської Росії;

e) запобігання усіляким взаємним ворожим виступам на завершальному етапі війни.

4. Уряд ПР:

a) докладе всіх можливих зусиль для удокомлектування Національної ради[379] двома представниками української людності зі Східної Малопольщі (Східної Галичини. — І. І.) і одним з Волині;

b) проведе пропагандистську кампанію з метою популяризації в польському й українському середовищах ідеї польсько-української співпраці;

c) працевлаштує в державному апараті певну кількість українців;

d) оточить опікою в питаннях культури й віросповідання солдатів української національності в польській армії.

Постанова уряду має характер загальної інструкції для переговорів з українцями, перебіг яких важко передбачити і застерегти докладними інструкціями.

Уряд очікує на телеграфний звіт про реакцію українських чинників у країні, узалежнюючи від нього публічне оголошення засад польської політики в українських справах у союзних нам державах»[380].

Запропонований документ цілком суперечив планам ОУН щодо створення УССД на всіх українських етнічних землях. Проте навіть така дуже поміркована програма польського уряду спричинила осуд з боку багатьох відповідальних за національну політику діячів Делегатури, які побачили в ній готовність «лондончиків» надати українцям територіальну автономію[381]. У цьому місці варто приділити особливу увагу тій польській інституції, діяльність якої значною мірою перешкоджала будь-якому порозумінню між представниками українського й польського суспільств.

Усі матеріали, пов’язані з національними меншинами, що проживали на «східних кресах», зосереджувалися в Департаменті внутрішніх справ та Департаменті інформації і преси Делегатури уряду. У складі Департаменту внутрішніх справ уже наприкінці 1941 р. діяло Східне бюро (криптонім «Границя»), працівники якого на підставі зібраних матеріалів про настрої української меншини на східних землях опрацьовували відповідні проекти організаційно-політичного «розв’язання» української проблеми. У червні і жовтні 1942 р., в березні 1943 р. і пізніше Східним бюро було підготовлено й передано на розгляд уряду чимало рефератів про українське політичне життя та український військовий потенціал у роки поточної війни. Кожного місяця з’являлися звіти з характеристикою чергових етапів у розвитку ОУН і УПА.

Належність керівників цієї інституції Олександра Звежинського («Токарський») та Пйотра Яроцького («Равицький») до Національної партії визначила чітку й послідовну антиукраїнську спрямованість усіх вищезгаданих проектів та рефератів. До того ж у багатьох з них автори намагалися уникати використання терміна «українець», підмінюючи його окресленням «русин», а у звітах, адресованих урядові, не скупилися на такого роду визначення, як «гайдамацьке дикунство», «гайдамацький заколот», «гайдамацькі банди» тощо. Співробітники Східного бюро у своїй більшості взагалі не визнавали того, що існує «якась українська проблема», і дивилися на взаємини поляків з представниками національних меншин у надто оптимістичному для Польщі дусі[382].

На жаль, подібні погляди поділяла переважна більшість членів так званої Суспільної ради східних земель, на яку спиралося у своїй діяльності Східне бюро, а також значна кількість польських мешканців Східної Галичини та Волині.

Наведемо приклад однієї з програм «розв’язання» української проблеми працівниками Східного бюро. Вона поділяється на дві частини і передбачає можливість як збереження СРСР, так і його розпад. У першому випадку (мінімальна програма — А) всіх українців з території Польщі примусово переселяли до Радянської Росії. У документі з цього приводу зазначено: «Оскільки самі наші українці не сказали жодного слова протесту проти територіальних домагань СРСР, то і з нашого боку не повинно бути перешкод для об’єднання всіх українців у складі Радянської Росії. Як з політичного, так і з господарського поглядів це відповідає інтересам Польщі, але за однієї умови — якщо західний кордон Радянської України знаходитиметься там, де йому і належить бути згідно з Ризьким договором від 1921 р.».

Максимальна програма (Б) передбачала, що постійною метою польської політики у Східній Європі завжди залишатиметься розбиття Росії на її складові частини, а у подальшому — «відгородження» від неї Польщі завдяки створенню «буферних» незалежних української та білоруської держав. У цьому разі знову ж таки усі представники національних меншин Речі Посполитої мали бути переселені на територію новопосталих країн.

Автори програми навіть прагнули того, щоб у разі розгрому Росії англосаксами поставити на повоєнній мирній