Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

конференції належним чином історично і стратегічно обґрунтоване питання про відлучення від Росії і приєднання до України території аж по р. Дон, тобто по міста Калач і Воронеж, а до Білорусі — по міста Ржев, Вязьма і Орел. У такий спосіб, тобто завдяки подібній компенсації земель, співробітники Східного бюро сподівалися задовольнити територіальні претензії українців і білорусів до Польщі та водночас залишити за поляками Західну Україну й Західну Білорусь. Таким чином, на їхню думку, поляки помстилися б Росії за «розв’язання нею, разом з Німеччиною, цієї жахливої війни»[383].

Якщо зважити на те, що вищезгадані програми розроблялися вже у 1943 р., то стає зрозумілим, наскільки вони були нереальні. Водночас висловлені в них погляди суперечили духу урядової постанови від 25–27 березня 1943 р. Адже не випадково саме діячі Східного бюро стали найзавзятішими її критиками. Особливо вороже ними було сприйнято те, що постанова передбачалася як інструкція для переговорів з українцями.

У «Зауваженнях Східного бюро» від червня 1943 р. з приводу видання урядової постанови зазначалося, що в українському суспільстві на той час не було «жодного чинника», з яким офіційні польські органи могли б проводити переговори. На думку автора чи авторів цих «Зауважень»: «Ті українські політичні чинники, які були здатні зрозуміти слушність польської позиції і, можливо, співпрацювали б з поляками, наразі не мали в українському середовищі на території Східної Малопольщі (Східної Галичини. — І. І.) впливу й значення, а тому будь-яка угода з ними не дала б результатів. Щодо тих українських політичних чинників, які на той момент користувалися підтримкою українського суспільства, а це, передусім, ОУН і УЦК на чолі з В. Кубійовичем, то їх не варто було брати до уваги вже тільки з тієї причини, що визнання цих чинників за партнерів польського уряду по переговорах суперечило б державним інтересам Польщі».

Діячі Східного бюро відстоювали той погляд, що обсяг прав і свобод, якими, можливо, користуватимуться українці у майбутньому в Польській державі, залежатиме від власної позиції останніх, яку вони займатимуть на завершальному етапі війни, а тому будь-які зобов’язання з боку польського уряду, що даватимуться зараз, були б передчасними. Узагалі у Східному бюро вважали, що саме по собі звернення до українців у теперішній час з будь-якими деклараціями чи пропозиціями про співпрацю породило б у них переконання у слабкості польської сторони і, навпаки, у власній великій значущості, а це знов-таки зашкодило б державним інтересам Польщі[384].

Незважаючи на позицію Східного бюро, Крайове політичне представництво видало відозву до українського народу від 30 липня 1943 р., яка, слід гадати, стала компромісним документом в українських справах, прийнятим польськими політичними партіями[385]. Відозву було витримано в іншому дусі, ніж урядова постанова. Наголос у ній робився не на тому, що поєднувало українців і поляків, а на тому, що їх роз’єднувало. А роз’єднувало обидва народи, на думку авторів відозви, те, що «українці пішли шляхом співпраці з німецькими окупантами... і вже перші місяці війни засвідчили, що ця “співпраця” полягатиме у сліпій слухняності і допомозі окупантам в його боротьбі з польським народом і державою».

Увесь документ був сповнений звинувачень українців у співпраці з німцями, а також застережень про невідворотність покарання, яке вони нестимуть за це. Звинувачення «переважної більшості українського народу» у тому, що він допомагає окупантам у поборюванні поляків, були таким же перебільшенням, як і звинувачення останніх з боку ОУН, наприклад, у тому, що вони співпрацюють з радянськими партизанами і вступають до німецької допоміжної поліції на Волині та Поліссі лише з метою послабити український незалежницький рух. Зрозуміло, що відозва такого змісту не могла бути покладена в основу порозуміння між українцями і поляками, про що й було заявлено ОУН(Р) (революційна, тобто бандерівців) у повідомленні, зробленому 22 грудня 1943 р.[386].

Однак відозва до українського народу не була схвально сприйнята і поляками Східної Галичини та Волині через те, що в ній містився заклик до пошуку порозуміння з українцями, а також висловлювалася підтримка прагнень українців до створення своєї незалежної держави на землях, які входили до складу СРСР. За повідомленням діячів Департаменту інформації і преси Делегатури уряду, польська громадськість Львова, яка була налаштована вкрай вороже до українців, виступала проти будь-яких спроб домовитися з українцями про можливість спільної боротьби проти окупантів. Тільки незначна частина людей розуміла таку потребу. Проте й вони критикували відозву, оскільки та не давала істотних підстав для досягнення порозуміння з українцями, а також за те, що вона акцентувала увагу на нереальних наразі планах створення незалежної Української держави[387].

Разом зі Східним бюро з метою вивчення українських справ у III кварталі 1943 р. у складі Департаменту інформації і преси Делегатури уряду було створено так звану Східну секцію. Серед її співробітників також знаходилося чимало «народовців», хоча, судячи зі збереженої документації цієї інституції, оцінки, що давалися в ній українському незалежницькому руху, були більш-менш зважені.

Аналізуючи національно-визвольні програми й плани ОУН, діячі Східної секції наголошували на одній з головних вад цих документів, а саме на тому, що останні не мають підтримки ані з боку країн Антикомінтернівського пакту, ані з боку «альянтів». На їхній погляд, українцям не вдалося надати своїй справі міжнародного значення і передати її на розгляд міжнародної спільноти. Сталося це через те, як зазначалося у