Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Крах пронімецької орієнтації, з польського погляду, мав примусити ОУН шукати підтримки своїм планам у протилежному таборі. Утім цього не сталося. Після великого розчарування, яке охопило українське суспільство у 1941 р., полякам здавалося, що ОУН опинилася у безвиході. Вихід, на їхню думку, українці намагалися знайти в оперті на власні сили. Саме це гасло стало швидко поширюватися в націоналістичних колах українського суспільства і лягло в основу подальшої діяльності ОУН(Б). Співробітники Східної секції зазначали, що саме по собі гасло гарне і могло навіть пробудити велику повагу до українців, якби воно водночас, за їхніми переконаннями, не було свідченням цілковитого банкрутства закордонної політики ОУН. Як з’ясували для себе польські діячі, пронімецька орієнтація була фактично єдиним послідовно опрацьованим і розвиненим напрямком цієї політики.

Неодноразово у документах Східної секції підкреслювалася та обставина, що втілення в життя гасла опертя лише на власні сили і боротьби проти всіх призвело до поширення анархії в українському середовищі. Націоналістичні ватажки, що зініціювали погроми поляків і керували ними, у подальшому втратили контроль над масами. Німці своєю чергою, на думку польських політиків і військових, побачивши поширення українського націоналістичного руху, розпочали всілякими засобами його придушувати. Німецькі «пацифікації» призвели до непоправних втрат серед українства і ще більше розкололи українське суспільство. Це в остаточному підсумку, як стверджувалося в аналітичних записках співробітників Східної секції, створило в українському середовищі ідеальні умови для опанування мас агентами Москви[388].

Відзначимо, що подібні аналітичні довідки разом з оцінками, що відображали реальний стан речей, містили також твердження, які суперечили, наприклад, звітам про ситуацію на окупованих землях радянських партизанів[389].

Дуже цікавою є також оцінка діячами Делегатури польського уряду діяльності ОУН на території Радянської України. На їхню думку, тамтешнє населення майже повсюдно зустріло галицьких емісарів «з подивом, недовірою або навіть з неприязню». В аналітичній довідці підкреслювалося, що: «...націоналісти протягом короткого часу переконалися у тому, наскільки їхні уявлення не відповідали побаченому. З’ясувалося, що двадцятирічна радянська окупація надзвичайно глибоко (глибше, ніж гадали не тільки українці, але й представники інших західноєвропейських народів) «переорала» світогляд української людності, яка перебувала під совєтським правлінням. Націоналізм, репрезентований ОУН, був чимось таким, що місцеве населення не хотіло, а можливо, було нездатне зрозуміти. Ґрунт, на який на тій території натрапила ОУН, виявився безплідним, а на його обробіток бракувало часу»[390].

У зв’язку з існуючими розбіжностями у поглядах на вирішення української проблеми як серед діячів самої Делегатури польського уряду, так і поміж політиками і військовими та з метою координації національної політики восени 1943 р. при Головному делегаті польського уряду Янові Янковському («Соболь») було створено Національну раду (криптонім «Згода»). Сталося це вже після того, як німці заарештували попереднього Головного делегата уряду Яна Некалкевича («Юліанський») і коменданта АК генерала С. Ровецького, після того, як подав у відставку через непослідовність та нерішучість уряду у проведенні політики щодо українців командувач Львівського регіону АК генерал К. Савицький. Усі вони, незважаючи на відмінності у поглядах на вирішення української проблеми, ставилися до неї досить серйозно.

Нові люди, що посіли посади коменданта АК — генерал Тадеуш Коморовський — і командувача Львівського регіону — полковник Владислав Філіпковський, так само, як уже згадуваний Головний делегат уряду Янковський, не вважали українську проблему за одну із першочергових. Це пояснювалося як поганою обізнаністю цих діячів з українськими справами, так і тим, що після розриву Москвою в односторонньому порядку у квітні 1943 р. дипломатичних відносин з польським емігрантським урядом через «катинську справу» і у зв’язку з наближенням до довоєнних земель Речі Посполитої Червоної армії, першочергове значення поляки почали надавати польсько-радянським відносинам.

Однак у Національній раді, у Варшаві, точилися запеклі дискусії з приводу того, як ставитися до українців. Підкреслимо, що погляди того чи іншого польського політика або військового в цьому питанні значною мірою залежали від того, звідки він походив — з Центральної Польщі чи зі «східних кресів», а також від того, яких він був політичних переконань. На проведенні жорсткої політики щодо українців наполягали вже згадувані керівники Східного бюро і Східної секції націоналісти Звежинський і Яроцький, представник цих двох органів у складі Національної ради і також член СН Станіслав Желінський, діячі львівської окружної Делегатури Владислав Свірський («Рись», «Ришард»), Болеслав Стахонь («Рудавський») і сам львівський делегат уряду Юліан Чижевський («Ожехович»), які постійно переказували зі Львова до Варшави інформацію, що торкалася українських справ, або навіть передавали до Східного бюро і секції реферати на українську тематику.

Як цілком слушно зауважував польський дослідник Р. Тожецький, Свірський, Стахонь, Чижевський і їм подібні особи були типовими представниками «кресової» громадськості, відповідальної за політику II Речі Посполитої у 1937–1939 рр. щодо зміцнення «польськості» на Сході. У нових умовах вони намагалися цю політику продовжувати. Чижевський навіть активно виступав проти ведення боротьби з німцями, оскільки вважав, що це лише на користь СРСР і посилює його шанси на захоплення східних польських територій[391].

Найкраще погляди «кресової» громадськості відображали два документи, що належали авторству В. Свірського. Перший має назву: «Загальний нарис відбудови Червенської землі та нормалізації внутрішніх стосунків по воєнних діях і окупаційному правлінню в 1939–1943 рр.» Па думку автора цього нарису, українська людність Червенської землі,