Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

тобто Східної Галичини, мала зазнати державної асиміляції. При цьому, як зазначалося в документі, слід було взяти до уваги довоєнний досвід у реалізації подібної програми, а також виправити допущені тоді помилки. Для того щоб Червенська земля назавжди залишилася невід ємною частиною Польщі, він пропонував «збільшити присутність на ній поляків». Автор підкреслював, що: «...ідеально було б мати тут 50% польського населення, але мусимо прагнути до того, щоб мати принаймні 35–40%, оскільки вже такий відсоток полегшить подальший процес асиміляції українців». Далі він наголошував на необхідності міцно пов’язати українську меншину з польською державністю та культурою і вбачав засіб для досягнення цієї мети у переселенні частини місцевих українців, насамперед, нелояльних до Польщі, на інші польські території або навіть за р. Збруч[392].

У іншому документі, що має назву «Українська проблема», автор приходив до таких висновків:

«1) Українці не можуть бути рівноправними і повновартісними громадянами Польщі.

2) Українці мають спільне з нами зацікавлення у розгромі Німеччини та в якомога більшому послабленні СРСР.

3) Разом з українцями ми зацікавлені у створенні об’єднаної, незалежної України.

4) Кордон буде встановлено залежно від історичних обставин, через плебісцит або мирні переговори.

5) Людність, яка зголоситься на користь однієї з держав, буде туди переселена.

6) Тільки на такій платформі можливе наразі щире порозуміння між обома народами, і в цьому запорука створення майбутньої федерації.

7) Досягнення такого порозуміння є найтерміновішою справою для обох країн»[393].

Аналіз обох документів свідчить про заперечення «кресовяками» будь-якої можливості створення для українців у повоєнній Польщі територіальної автономної одиниці. Українське самоврядування допускалося винятково в галузі культури і релігії. Той, хто бажав залишитися справжнім українцем, мусив виїхати з Польщі.

Подібним проектам та їхнім авторам у Національній раді протидіяли представники Селянської партії (СЛ) заступник Головного делегата уряду і голова Ради Олександр Бень, члени Делегатури уряду Зигмунт Залеський («Гнатовський»), Станіслав Пйотровський («Барика-Гадомський»), керівник Бюро інформації і пропаганди ГК АК полковник Ян Жепецький («Презес»). Наскільки протилежним був підхід до українського питання цих осіб, свідчить хоча б такий факт. Ще до створення Національної ради, у червні 1943 р., Пйотровський помістив у газеті «Наші землі східні» статтю на тему численності української людності в Польщі. У ній він подав цю численність на підставі українських джерел, підкреслюючи, що підрахунки Кубійовича є найдостовірнішими. Число українців, що називалося у статті, значно перевищувало ту цифру, яка містилася в польських джерелах. Коли газета потрапила до рук працівників Східного бюро, останні вирішили, що подібна стаття може дати українцям зайві аргументи на користь їхніх територіальних домагань, а тому червнево-липневий номер було негайно вилучено з обігу, а увесь наклад газети знищено[394].

Чи були одностайними у своїх поглядах на вирішення української проблеми представники тих польських політичних партій, які намагалися підтримувати у своїх лавах дух демократії та шанобливого ставлення до національних меншин? Переконані, що відповідь буде заперечною. Спробуємо довести, що у підходах до українських справ партійних діячів центральних та крайових (тобто тих, що були на «кресах») організацій існували серйозні розбіжності. Але спочатку скажемо про загальні уявлення про українство, поширені в тій чи іншій польській політичній партії. У цьому плані показовим є рапорт співробітників Бюро інформації і пропаганди про позицію польських політичних угруповань в українському питанні, представлений у травні 1943 р. Головному командуванню АК. Серед розмаїття думок та поглядів, яке існувало в польських політичних колах щодо врегулювання зазначеного вище питання, діячі БІП виділяли три основні напрями:

1) Цілковите заперечення існування в польському суспільстві такої проблеми, як «українська» і категорична протидія будь-яким проектам створення незалежної України. Подібна позиція була характерна для політичних партій націоналістичного спрямування (Стронніцтво народове (СН), Шанець, Конфедерація народу). Представники цих партій наполягали на проведенні політики «eksterminacji» (у перекладі з польської мови цей термін означає вигнання або винищення. — І. І.) українства, зокрема шляхом примусового переселення українців за межі Польщі.

2) Вирішення проблеми української меншини в рамках польської державності із зрівнянням українців у правах з поляками на засадах «рівні права — рівні обов’язки». Цієї концепції дотримувалися представники таких партій: Стронніцтво людове (СЛ), Стронніцтво праці (СП), Вольношч-рувношч-неподлеглошч (ВРН), Обуз польські вальчонцей (ОПВ), Конвент організацій неподлеглошчових (КОН), Польська вальчі (ПВ) і навіть націоналістично-імперіалістичної групи «Меч і плуг».

3) Надання українській меншині в Польщі «національної автономії». Цю програму поділяли Польські соціалісти (ПС) і Стронніцтво демократичне (СД). Представники СД виступа-ли з пропозицією про утворення у складі єдиної держави польського й українського кантонів.

Жодна з політичних партій Польщі не вдавалася до розробки конкретних планів урегулювання українського питання. Серед поляків була поширена думка про те, що подібні плани значною мірою залежатимуть від принаймні таких обставин:

1) форми державного устрою нової Польщі та її становища як у балтійсько-чорноморському просторі, так і Європі загалом.

2) подальшої долі Радянської Росії і вирішення питання, чи постане після війни незалежна Україна.

3) здібностей українців у справі державотворення у переломний для них період.

Автори рапорту з відділу БІП ГК АК підкреслювали, що, незважаючи на значні розбіжності у поглядах на вирішення української проблеми, чимало польських політичних угруповань схильні вірити у те, що незабаром з’явиться незалежна Українська держава, яка твердо спиратиметься на Польщу