Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Звернімо увагу на те, що згаданий вище документ було підготовлено у Варшаві. А тепер ознайомимося з тезами з українського питання від серпня 1943 р., авторами яких були представники тих само партій — ППС (ВРН), CЛ, СН і СП — лише з тією різницею, що діяли вони у Львові. Як зазначалося у пропозиціях членів спільної комісії чотирьох найвпливовіших партій Львівського регіону: «З метою радикального вирішення українського питання і тим самим задля усунення головної перешкоди на шляху до розвитку приязних польсько-російських відносин належало прагнути до укладення з Росією (або з Радянською Україною) угоди про примусовий обмін української людності з південно-східних земель Польщі на поляків, які мешкали в Росії».

Цікавою є та обставина, що представники ППС (ВРН) виступали проти концепції примусового переселення українців зі Східної Галичини та Волині до СРСР, оскільки вважали, що її висунення дасть привід Москві в черговий раз звинуватити Варшаву у порушенні прав української меншини в Польщі і домагатися цих територій для себе. На їх думку, примусовий обмін населенням міг би відбутися лише за умови добровільної згоди сторін на такий обмін і у разі встановлення «компромісної» лінії кордону.

Далі діячі СН і СП наполягали на тому, що якщо польсько-російську угоду про обмін населенням не вдається укласти або якщо угоду з будь-яких причин не буде цілком реалізовано, то польська політика в українському питанні буде проводитися таким чином, щоб зрештою поляки становили на всій південно-східній території Польщі (в усіх воєводствах, повітах і гмінах), за винятком гірського (карпатського) паса, 75% від загальної кількості тамтешнього населення. Досягти цього пропонувалося шляхом переселення української людності зі сходу Польщі у центральні та західні райони, а також сприяючи еміграції українців до інших європейських країн[396].

Якщо порівняти документ, підготовлений у Варшаві працівниками БІП ГК АК, з тим, що склали львівські партійні діячі, то не важко побачити різницю. Якщо в першому наголошувалося на положеннях про підтримку більшістю політичних угруповань Польщі ідеї створення незалежної Української держави на Наддніпрянщині, а також демократичного вирішення проблеми української меншини у Східній Галичині, то у другому — на положеннях про необхідність радикального її розв’язання шляхом примусового переселення українців зі східних районів Польщі до центральних та західних або навіть за межі країни.

Подібна різниця між центром і «східними кресами» була характерною і для поглядів військових з АК. Якщо керівник БІП ГК АК полковник Жепецький розумів потребу в позитивному врегулюванні українського питання незалежно від того, належатимуть «креси» Польщі чи ні, то у відділі БІП штабу АК Львівського регіону, незважаючи на наявність у ньому багатьох уже згадуваних справжніх знавців українських справ, народжувалися проекти, які демонстрували просто «варварське» ставлення окремих польських діячів до українців. Зацитуємо лише висновки, що робляться в одному з таких проектів, датованому серпнем 1943 р.

«1) Утримання східних земель у кордонах Польщі.

2) Нещадне покарання всіх українців (і білорусів), котрі у будь-який спосіб виступали самостійно або співпрацюючи з окупантами проти Польської держави і народу. Виконати це належить ретельно, у швидкому і спрощеному порядку, якщо навіть доведеться розбудувати на якийсь час у великих масштабах судові та каральні органи.

3) Надати українцям можливість обрати собі інше громадянство, щоб таким чином позбутися хоча б частини цього небажаного елементу.

4) Для решти українців, які залишаться в Польщі, встановити обмежені громадянські права, розселити їх по всій території країни і застосувати до них політику, яку вони запровадили б по відношенню до нас, якщо ми опинилися б у кордонах їхньої держави (обмеження або заборона у придбанні землі, відчуження).

5) Конфіскація церковного та костельного майна без будь-якого відшкодування.

6) Ліквідація церкви як розсадника націоналізму.

7) Знищення всіляких натяків на існування будь-якої української національної окремішності і цілковите ополячення цього елементу».

Насамкінець автор цього документа зазначав: «... Демократизм був для нас приводом, який не дозволяв радикально розв’язати українську справу... Наш взірець — Англія, яка демократично підходила до вирішення подібної проблеми, але доти, доки демократія не починала шкодити національним інтересам. Ніхто інший, як саме англійські демократи, після Першої світової війни вдалися до такої пацифікації Північної Ірландії, яка до того часу нікому не снилася... Згадаємо діяльність загонів “black browns”... Наша політика стосовно українців є напевно чистішою, ніж Англії по відношенню до ірландців. Хоча у даному випадку не сміємо порівнювати ірландців з українцями, було б це великою образою для перших, мова йде тільки про подібність методів у політиці»[397].

Не важко уявити собі те, яка доля чекала б на українців Східної Галичини і Волині, якби ці території залишилися за Польщею і до місцевого населення були б застосовані перелічені вище заходи. Звичайно, проти подібних планів активно виступали тверезо мислячі польські військові та політики. Той само керівник відділу розвідки штабу Львівського регіону АК майор Г. Погоський категорично заперечував їх, вважаючи будь-які проекти щодо розпорошення українців по території Польщі та їхню асиміляцію внаслідок цього цілковитою дурістю[398].

Не можна не підкреслити, що на ставлення до українців польського емігрантського уряду і польського підпілля значний вплив справила німецька акція створення добровольчої стрілецької дивізії СС «Галичина». Рішення про створення військової