Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

формації, яка мусила воювати на боці вермахту і складалася б з українців, було прийняте в Берліні в результаті переговорів між представниками УЦК А. Фіголєм і полковником Р. Сушко з одного боку та німецькими партійними бонзами з іншого. 28 квітня 1943 р. у Львові було оголошено про початок вербування до дивізії. З метою проведення організованого набору, а також для здійснення опіки над солдатами губернатор дистрикту О. Вехтер створив спеціальний орган — Військову Управу на чолі з німецьким полковником, знавцем українських справ А. Бізанцем і українцем, засновником Фронту національної єдності Д. Паліївим.

У звітах представників Делегатури польського уряду й АК, а також у польській підпільній пресі присвячено багато уваги справі формування дивізії[399]. У повідомленнях діячів Департаменту інформації і преси йшлося, зокрема, про те, в яких умовах і атмосфері проходило вербування української молоді та відправлення галицьких добровольців у період 17 липня — 18 серпня 1943 р. (переважно кандидатів на командні посади) на вишкіл до міст Дембіца, Брно Моравське, Щецин та Штральзунд[400]. Поляки підкреслювали ту обставину, що, незважаючи на декларування принципів добровільного її комплектування, німецька влада застосовувала примус до тих молодих хлопців, які на той час уже мали досвід служби в якихось військових формуваннях. Українська молодь 1920–1925 рр. народження, аби уникнути примусового вивезення на роботу до Німеччини, була змушена погодитися на вступ до дивізії.

Набір до неї на території дистрикту «Галичина» проходив з 2 по 10 травня 1943 р. Наприкінці травня його було завершено у Краківському, а наприкінці червня — у Варшавському дистриктах. Упродовж усього періоду формування дивізії представники німецької влади не зробили жодної заяви, яка містила б зобов’язання з їхнього боку щодо можливих у майбутньому політичних поступок на користь української справи. В оголошеному німцями з приводу початку набору до дивізії циркулярі йшлося лише про можливості, що нібито відкрива-лися з цього часу для українців у їхній боротьбі з більшовиками за право вибороти собі нове місце у Європі.

24 травня О. Вехтер оголосив також про проведення в дистрикті реформи з реприватизації земельних угідь площею меншою ніж 20 га. На думку німців, реформа мала заохотити українську молодь до вступу до дивізії, оскільки передбачала парцеляцію вільної землі поміж українцями. Утім, як зазначали представники польських підпільних структур, усі неповернуті полякам земельні наділи місцева окупаційна адміністрація планувала розподілити не стільки поміж українськими селянами, скільки передати їх у власність «заслужених» німців. Про відсутність будь-яких проукраїнських тенденцій в німецькій політиці яскраво свідчила також відмова окупаційної влади задовольнити вимогу українців про відкриття нової гімназії в Золочеві[401].

Ставлення українського селянства та інтелігенції до справи формування дивізії було не однаковим. Селяни негативно сприйняли факт створення подібної військової формації. Коли поширилася чутка про примусове включення до її складу працівників будівничих військ (Baudienst), сільська молодь масово з них дезертирувала. Серед 83 тис. осіб, які добровільно подали заяви на вступ до дивізії, медкомісія відібрала лише 21 тисячу. У багатьох місцевостях Галичини 90% тих, хто добровільно зголосився, становили молоді чоловіки, яким загрожувало вивезення до Німеччини.

Інтелігенція до вербування українців у військо поставилася прихильно, вважаючи позитивним явищем саму можливість отримати зброю. В українському щоденнику «Краківські вісті» від 9 травня 1943 р. Дмитро Паліїв стверджував, що зі створенням дивізії «Галичина» повторюється історія українських Січових стрільців з 1918 р., але у кращих стартових умовах і за підтримки більш організованого та національно свідомого народу[402]. Через нестачу офіцерів отаман військ УНР А. Лівицький дав згоду на залучення до дивізії колишніх військових петлюрівської армії, а митрополит А. Шептицький — на призначення капеланів.

Першим серед охочих воювати у складі дивізії був голова УЦК професор В. Кубійович. Він також пов’язував формування дивізії з військовими традиціями, що завжди, як він підкреслював, зберігалися в українському суспільстві і були започатковані ще за часів існування дружин київських князів та козацтва[403]. Через рік у тих самих «Краківських вістях», у статті, написаній з нагоди святкуваня першої річниці дивізії, Кубійович скаже про те, що її створення було виявом не стільки сентиментально-патріотичних почуттів, скільки тверезого політичного розуму українського народу. Як зазначатиме голова УЦК, «Українське суспільство вірило, що прийде час, коли воно привітає бійців дивізії як переможців та героїв. Для тих, хто склав іспит і витримав дивізійний вишкіл, історія залишила велике призначення, а саме засвідчити перед усім світом не лише словом, але й збройним чином волю українського народу стати повноцінним членом і співтворцем нової Європи»[404]. Кубійовича підтримуватиме інший український автор, який у щоденнику «Львівські вісті» підкреслюватиме, що, «створивши дивізію, український народ Галичини склав іспит на свою політичну дозрілість»[405].

Уважно стежачи за подібними публікаціями в українській легальній пресі, польські політики і військові зауважували, що за своїм характером ці публікації відрізнялися від гасел бандерівської політики. Остання все більше ставала ворожою стосовно німців і, навпаки, шукала собі можливих союзників серед народів, які воювали проти Німеччини і Росії. Польські діячі підкреслювали, що ставлення бандерівців до нацистських намірів сформувати дивізію, яка складалася б з українців, було неоднозначним. У кількох місцевостях вони успішно бойкотували призов до війська, а в деяких дозволили