Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

У серпневому 1943 р. випуску «Інформаційного бюлетеня» ГК АК наголошувалося: «Цілком зрозуміло, що головною причиною вступу українців до легіону є не стільки віра у перемогу Рейху, скільки прагнення до створення власної військової сили, нехай навіть на боці німців»[407].

Польська підпільна преса інформувала громадськість про позицію польської сторони у справі створення галицької дивізії[408]. Передусім, в «Інформаційному бюлетені» було опубліковано заяву Головного представника польського уряду в країні, в якій стверджувалося, що «...вступ до цієї формації польських громадян вважатиметься зрадою Польської держави і матиме найсуворіші наслідки». У заяві зверталася також увага на те, що служба в дивізії сформує у світової громадськості думку про бажання українського суспільства пов’язати себе з Німеччиною, а в майбутньому значно ускладнить співжиття українців з поляками у східних воєводствах[409].

Подібні до цього погляди містили коментарі з приводу створення дивізії в іншому друкованому органі ГК АК і Делегатури уряду «Східне агентство». У ньому, зокрема, підкреслювалося, що організація дивізії напередодні поразки Німеччини, яка неминуче наближалася, є марнуванням крові української молоді і «пов’яже українську справу з ганебною і програною німецькою справою, компрометуючи українців в очах Америки й Англії»[410].

Українці виправдовували свої військові зв’язки з німцями аргументами, оприлюдненими вже у 1945 р. в офіційному щоденному часописі «Газета польська», що виходив у Єрусалимі під редакцією відомого польського діяча, а в минулому міністра І. Матушевського. Аргументи були подані представникам польського підпілля, які звинувачували українців у колаборації з німцями. Процитуємо їх стисло: «Ми не маємо іншого вибору. Нас очікує небезпека бути зарізаними подібно до великої рогатої худоби. На те, що українців очікує в Галичині (в оригіналі написано «Малопольщі». — І. І.), вказує поведінка Росії в Радянській Україні. Вже перед війною там знищено всю українську інтелігенцію, яка домагалася культурної автономії. Теперішня поведінка Совєтів виглядає так, ніби вони намагаються знищити все українське плем’я. Відбуваються екзекуції мільйонів. Ми змушені до позірної співпраці з німцями перш за все тому, що, як виявляється, й ви, поляки, незважаючи на союз з Англією і Америкою, не маєте можливості перешкодити, щоб Совєти на польських землях не поводилися, як найгірші варвари.

Отже, не думайте, що ми співпрацюємо з німцями для перемоги Німеччини. Ні, ми просто не хочемо, щоб перемога Англії і Америки, а також Польщі над Гітлером змогла застати нас в трунах. Тому ми будемо себе боронити»[411]. Зауважимо, що оприлюднення української аргументації з приводу співпраці галичан з німцями робило честь І. Матушевському, якого навряд чи можна було запідозрити в якихось симпатіях до українців.

Не пройшло повз увагу польської сторони також звернення у квітні 1943 р. української делегації на чолі з адвокатом Юрієм Черевкою до Луцького гебітскомісара з пропозицією про утворення на території Луцька своєрідного «гетто» для поляків. Незабаром члени місцевого польського підпілля застрелили адвоката прямо в центрі міста[412].

Проте центральною проблемою для поляків у їхньому ставленні до українців, у тому числі на переговорах між представниками обох підпільних рухів, від 1943 р. стане «справа мордування польської людності на Волині, а пізніше і у Східній Галичині», про що йтиметься в наступному розділі.

Підбиваючи підсумки політики польського емігрантського уряду й польського підпілля в українському питанні, важливо наголосити на такому. Як у початковий період Другої світової війни, так і в подальшому її розвитку визначальним чинником цієї політики фактично залишалося прагнення польської сторони залучити західних українців до реалізації власне польських цілей, головними з яких, нагадаємо, було збереження за повоєнною країною цілковитої суверенності і територіальної цілісності як мінімум в існуючих до вересня 1939 р. кордонах.

Від кінця 1941 р., у зв’язку з відновленням між Польщею і СРСР дипломатичних відносин, а також підписанням польсько-радянської декларації про приязнь і взаємну допомогу у війні, українське питання перестало бути лише внутрішньою справою Варшави, а набуло міжнародного значення. У цьому контексті не можна не згадати позицію офіційного Лондона, який фактично відмовив польському емігрантському урядові в підтримці справи реституції довоєнного польсько-радянського кордону. У подальшому характерною рисою польських планів у вирішенні української проблеми був її розгляд з точки зору перспективи повоєнних польсько-радянських відносин.

Упродовж усієї війни в польській політичній думці щодо українства переважали дві тенденції. Перша з них відображала погляди націоналістичних і «кресових» кіл польського суспільства, які цілком ігнорували існування української проблеми, заперечували можливість будь-яких переговорів з українською стороною, не вважаючи її за гідного партнера, постійно погрожували карами за «колаборацію з німцями», виступали проти українських незалежницьких прагнень та ідеї побудови самостійної України навіть на Наддніпрянщині, пропонували здійснити примусове переселення українців до СРСР, а також розпорошити їх по всій території Польщі з метою асиміляції в польському середовищі. Підкреслимо, що, на наше глибоке переконання, саме ці концепції значною мірою лягли у подальшому в основу діяльності польських комуністів під час