Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Друга тенденція відображала погляди поміркованих політичних кіл польського суспільства (демократів, соціалістів, окремих людовців), які намагалися якщо не припинити, то у всякому разі обмежити українсько-польську ворожнечу і залучити західних українців на свій бік. Ці політичні сили в окупованій країні і на еміграції висловлювалися за підтримку ідеї створення незалежної України за р. Збруч та зрівняння у правах з поляками на засадах «рівні права — рівні обов’язки» тих українців, які побажали б залишитися в кордонах Речі Посполитої.

Утім останнього для ОУН, яка надалі залишалася найрепрезентативнішою силою західноукраїнського суспільства, було недостатньо. Те, що не ставилося під найменший сумнів жодним політичним і військовим угрупованням Польщі, а саме доконечність збереження непорушності східних кордонів країни, до кінця війни становило головну перешкоду для українського націоналістичного руху у справі досягнення згоди та у налагодженні співпраці з польським «пролондонським» табором.

Отож запитаю українців: чи можемо позбутися ідеї власної незалежної держави і чи мусимо вічно служити полякам? Та ні за що. Народ, який зрікається надії на побудову своєї держави, не вартий того, щоб жити на світі...

Історія пов’язала обидва наші народи не для того, аби вони поборювали, ненавиділи та нищили один одного, але щоб узгоджували свої стосунки і здійснювали велику місію, яка чекає на обидва народи на Сході.

Дотепер уже чимало науковців робило і спробу розглянути та пояснити сутність українсько-польського міжнаціонального конфлікту, який відбувся на території спільного проживання обох народів у роки Другої світової війни. Для багатьох з них стало цілком зрозумілим, що якщо підходити до аналізу його причин, лише спираючись на «оунівські» або «аківські» документи, то картина перебігу конфлікту буде однобічною. Один з перших, кому вдалося уникнути такого підходу і залучити до свого дослідження матеріали іншого походження, зокрема німецькі джерела, був у польській історіографії Р. Тожецький.

Саме в німецьких і радянських документах містяться оцінки українсько-польського військового протистояння, які, на нашу думку, найбільше наближені до тодішніх історичних реалій. Пояснити це можна тим, що Берлін, як і Москву, важко запідозрити у якихось симпатіях до українців та поляків. Як гітлерівці, так і більшовики намагалися роздмухати між ними розбрат, а також використати його у власних цілях. Тому, перш ніж робити спробу подивитися на українсько-польський міжнаціональний конфлікт у Західній Україні очима його безпосередніх учасників, звернімося також до документа, що походить від сторонього в цьому конфлікті учасника, а власне до доповідної записки наркома державної безпеки УРСР С. Савченка «Про стосунки між українськими націоналістами і поляками на окупованих противником територіях Західної України та Генерал-губернаторства», підготовленої 5 липня 1943 р. на ім’я начальника УШПР Т. Строкача[413].

На початку документа викладається довоєнна історія взаємин між двома сусідніми слов’янськими народами. Автор записки зазначає, що протягом усієї історії існування Польщі територія України завжди була об’єктом її політичних та економічних зазіхань, а українці — народом, який мусив виконувати роль хлопів у польських панів та магнатів. Подібне ставлення Польщі до України породжувало глибоку національну ненависть українців до поляків, на якій виховувалися цілі покоління і яка була головною рушійною силою у визвольній боротьбі українського народу проти Польщі.

Українські націоналістичні елементи, що об’єднувалися в різні політичні партії, організації та групи, і, насамперед, Українська військова організація (УВО) — ОУН — упродовж усього періоду свого існування намагалися виховувати українські маси в націоналістичному дусі, використовуючи національну ненависть до поляків, що формувалася століттями. ОУН, що знаходилася у підпіллі, жорстоко переслідувалася поляками за активну терористичну діяльність, спрямовану проти них.

На підтвердження своєї думки про те, що колоніальна політика польського уряду щодо українців західних областей загострювала національну ворожнечу між українцями і поляками, нарком згадував про події 1930–1931 рр. Він стверджував, що відвертий терор польського уряду проти українців у ці роки, який увійшов в історію під назвою «пацифікація», мав наслід-ком низку «відплатних» акцій, а саме вбивств українським населенням представників польської громадськості і влади, а також змусив ОУН організувати низку терористичних актів (вбивство директора департаменту Міністерства закордонних справ Голувка Т., міністра внутрішніх справ Пєрацького Б.).

Далі в доповідній записці йшлося про воєнний час. У 1939 р., після розгрому Польщі нацистською Німеччиною, гітлерівці, як зазначав С. Савченко, прибрали до рук українських націоналістів, котрі втекли з території Західної України, надали їм усіляких привілеїв і широко використали у боротьбі з поляками в ГГ. Поряд з цим, готуючись до війни проти СРСР, німці почали активно використовувати їх як шпигунів, диверсантів та терористів. Як нагороду за цю діяльність вони обіцяли «самостійну» Українську державу. Як показав перебіг подальших політичних подій, від часу вибуху радянсько-німецької війни гітлерівці не лише не виконали своїх обіцянок перед українськими націоналістами, а, навпаки, систематично і планомірно розпочали фізично знищувати тих з них, хто активно домагався від німців виконання ними даних обіцянок, як, наприклад, група ОУН Бандери.

У боротьбі проти українських націоналістів, продовжував автор доповідної записки, німці почали цього разу використовувати ті польські елементи, які охоче йшли на співпрацю з ними проти українців, надаючи їм у нагороду за це всілякі привілеї у вигляді посад в адміністративному і господарському апараті, безперешкодної торговельної діяльності тощо. Подібна політика німців значно загострила стосунки між українцями і поляками, які наприкінці 1942 — на початку 1943 рр. у багатьох місцевостях почали фізично знищувати одне одного.

Використовуючи ненависть українського народу до поляків за поневолення у минулому, угодовство і зраду в теперішній час, ОУН і особливо бандерівці намагалися повсюдно очолити боротьбу українців