Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

В огляді, підкреслював Савченко, польське питання розцінювалося українськими націоналістами як найважливіше і найпринциповіше. Він цитував окремі положення документа, які, на його думку, давали можливість зрозуміти позицію ОУН щодо поляків. Так, для української сторони були дуже показовими і важливими слова генерал-губернатора Г. Франка про те, що він задоволений лояльним ставленням поляків до німецької влади, а також тим, що вони допомагають німцям якщо не цілком, то хоча б частково, дезорганізовуючи спроби українців вести боротьбу проти їхньої колоніальної політики.

Далі автор записки зазначав, що українські націоналісти подають масам боротьбу польських елементів проти них як «співдружність» поляків з «більшовицькими бандами», що нібито діють спільно з ними. При цьому нарком підкреслював, що це не дивує, оскільки численні факти, які останнім часом були отримані з різних джерел, справді свідчили про наявність тісної співпраці значної частини польського населення на території колишньої Польщі з радянськими громадянами.

Савченко вказував також на те, що подібне ставлення спостерігалося з їхнього боку до радянських партизанських загонів. Пояснював він це тим, що, не дуже розраховуючи на захист з боку німців, поляки Західної України надсилали делегації від місцевого населення до червоних партизанів і прохали про допомогу в захисті їх від нападів українських націоналістів. Неодноразово радянські партизанські загони розташовувалися в польських селах.

Наприкінці доповідної записки робився висновок, що основні плани польських елементів у Західній Україні українські націоналісти оцінювали цілком слушно. Поляки всілякими шляхами проникали в державний, адміністративний і торговельний апарат німецької влади, намагаючись уже тоді створити для себе плацдарм, за наявності якого вони змогли б зберегти свій вплив у Західній Україні після розгрому гітлерівської Німеччини.

Керівник радянських спецслужб вказував на різницю, яка, на його думку, існувала у становищі поляків і українців у Західній Україні та Генерал-губернаторстві. Німецькі окупанти, використовуючи поляків у Західній Україні проти українських націоналістів, водночас нещадно розправлялися з ними в ГГ, для чого частково використовували проти поляків тих самих українських націоналістів.

Від себе додамо, що цю різницю визнавали і діячі ОУН, вказуючи на Холмщину і Люблін як на місця, де особливо постраждали поляки від терору німців[414]. А наприклад, заступник В. Кубійовича по УЦК К. Паньківський у своїх спогадах про статус українців і поляків у ГГ та Рейхскомісаріаті «Україна» написав таке: «При всьому лихові жахливих часів війни й окупації наше положення було таки привілейоване, зокрема в порівненні із Східною Україною або польським населенням Галичини»[415]. Про особливе становище українців порівняно з поляками в ГГ писав у своїх спогадах також І. Кедрин[416].

Отже, зміст доповідної записки С. Савченка вкотре переконує в тому, що, по-перше, є помилкою будь-які спроби відшукати причини українсько-польського міжнаціонального конфлікту, обмежуючись при цьому лише аналізом взаємин між обома народами у роки війни. А по-друге, що через довготривале напруження у стосунках упродовж усієї багатовікової історії співжиття українців та поляків звинувачення якоїсь однієї зі сторін у тому, що це тільки вона була винна у конфлікті, як це часто робилося і робиться, є далеким від істини.

Звернімо увагу й на те, що не можна недооцінити також роль нацистів у розпалюванні українсько-польських суперечностей на всіх територіях з національно мішаним населенням. До кожного з народів німці застосовували різну тактику. Що більшу загрозу вони відчували у проведенні своєї колоніальної політики з боку автохтонного населення того чи іншого регіону, то суворіше до нього ставилися і менше йому дозволяли.

Як уже зазначалося, в ГГ гітлерівці дозволили українцям нібито набагато більше, ніж полякам, принаймні у початковий період війни. Проте і вимагали вони від них більшої покори, слухняності та лояльності.

Так, наприкінці 1942 р. і на початку 1943 р. у зв’язку зі створенням на території Замойського повіту зразкової німецької колонії (так званого Гіммлерштадту) місцеві діячі Українського допомогового комітету та «українська» допоміжна поліція були залучені до активної участі у виселенні звідти змішаних українсько-польських громад на Грубешівщину. Причому якщо поляки масово тікали до лісу, українців німці свідомо поселяли в польських господарствах Грубешівського повіту. Проти такої практики переселень запротестував В. Кубійович, побоюючись, і не безпідставно, що вона наразить українське населення на помсту з боку польських підпільних організацій.

У документації польського підпілля справді можна віднайти чимало прикладів помсти польських партизанів представникам української національності, які, як вважали поляки, у своїй більшості були зацікавлені у проведенні німцями переселенської акції, а тому нібито сприяли їй.

У звіті працівників департаменту інформації і преси Делегатури польського емігрантського уряду за період від 15 березня до 15 липня 1943 р. з цього приводу повідомлялося таке: «Переселення українців із Замойщини на місце поляків у Грубешівський повіт, що проводилося за участю місцевого УДК, мало наслідком вбивство польськими боївками голови комітету адвоката Струтинського, його співробітника полковника Войнаровського, у Підляшші — колишнього сенатора Пастернака, а також багатьох українських війтів, солтисів, поліцаїв; вбивства не припиняються, а тим часом спостерігається значне загострення польсько-українських взаємин...»[417].

Серед польських дослідників поширена думка, що причиною вбивств названих осіб, як і багатьох інших представників української інтелігенції протягом 1942–1943 рр., було не прагнення польського підпілля позбавити місцеву українську людність їхньої керівної верстви, а «фактична співпраця цих людей з німецькими окупантами». Визнаючи можливість такої співпраці, водночас підкреслимо, що польська сторона трактувала її дуже широко, подібно до того, як ОУН(Б) трактуватиме співпрацю поляків з німцями на Волині. Через це керівництво аківського підпілля