Читати книгу - "Богиня і Консультант"

– Так, там ремонт.

– Там на кухні було відчинене вікно, я з балкона перелізла туди і там перечекала. Та шльондра не відчула, що я у сусідній квартирі, але відчула, що у вашій квартирі нікого немає.

– Як вона це відчуває?

– Її, напевне, навчили. Такого кожен може навчитися, це нескладно.

– Навіть так? І я можу?

– Треба мати вчителя. Він навчить бути уважним, слухати свої відчуття. Цього вчать різних шпигунів, мені дядько Славко розповідав.

– А він теж вміє отак, крізь стіни, відчувати?

– Ні, просто так відчувати він не вміє, але в нього є такі спеціальні таблетки. Він дві таблетки вип’є і теж починає відчувати. Ці таблетки зроблені американцями для десантників і шпигунів… Ну от, я вам усе розповіла.

– Ні, не все.

– Що «не все»?

– Вони ж мали зробити біля будинку засідку. Як ти вибралася з будинку?

– Вони не робили засідки. Вони дуже поспішали.

– Куди?

– Шльондра сказала Анатолію, що терміново їде до Києва. Вона відразу пішла.

– А він?

– Він ще покрутився біля будинку хвилин двадцять і втік.

– Злякався?

– Ага. Він не воїн, він «пасажир».

–..?

– Це ж правда. Ви теж «пасажир».

– Твоя правда, – Мітелик відтягнув шкарпетку і розчавив кусючу комаху. Потім уточнив: – Сраний пасажир без квитка.

– Не кажіть поганих слів, я ж вам вже казала, що це вам не личить. Покажіть Камінь.

– Ти знов мене вчити будеш, що мені личить, а що не личить… Нащо тобі той Камінь?

– Подивитися. А ви б краще почитали ті старі зошити, які знайшли разом із Каменем.

– При цьому світлі, лапонько, я там ні фіга не прочитаю. Там чорнило вицвіло, я вже дивився.

Насправді йому просто не хотілося читати. Вирваний зі звичного побуту, Валерій Петрович все ще перебував у напівшоковому стані. Світ навколо став незвичним і незручним. Він намагався відновити внутрішню рівновагу, але та затялася і вперто відмовлялася відновлюватись.

– А ви йдіть до автівки, – порадила Індиго. – Там є світло.

– Акумулятор сяде. А завтра будемо штовхати ту автівку, як дурні, – він вийняв з внутрішньої кишені Камінь Богині й передав його Індиго. – Красивий камінчик, га?

Дівчина взяла Камінь обережно, у дві долоні, з’єднані «корабликом». У світлі ватри Камінь став криваво-червоним, зловісним. Індиго прикипіла до нього поглядом. Мітелик згадав «зрячі камені» з фантастичних романів Толкієна. Ті камені випалювали мозок самовпевнених дослідників.

– Обережно із цією штукою, – попередив він.

– Я знаю, – прошепотіла мала.

Мітелик раптом відчув, що зголоднів. Він пошкандибав до автівки і повернувся зі шматком хліба і консервою. Індиго сиділа непорушно, вдивляючись у глибини кривавого кристалу. «Якщо вона так сидітиме ще три хвилини, я її штовхну!» – подумав він за мить до того, як дівчина відірвалася від споглядання Каменя.

– Який він древній! – сказала вона і заплющила очі. Камінь у її долонях блиснув, немов почув слова Індиго.

– Кажуть, учені його відносять до епохи, що передувала скіфам, – сказав Валерій Петрович, пригадавши слова Дворської про «доскіфський період».

– Він дуже древній, – підтвердила дівчина. – Він пам’ятає Праматерів Людства.

Мітелик ледь не вдавився шматком консерви. Він згадав, як Почеконіус переповідав працівникам Фонду книжку генетика Сайкса про Сім Праматерів європейської людності. «Він тоді називав якісь страшні цифри, – пригадав старший консультант. – Сорок тисяч років до нашої ери, здається».

– Дуже-дуже давно, – прочитала його думку Індиго, – цей камінь отримала в подарунок жінка, яку звали Йіма.

– Від кого отримала?

– Від самої Богині. Йіма була великою жрицею, її рід згас. Але від її небоги пішли цілі народи. Її небога була одною з Праматерів.

– Як її звали?

– Камінь не каже.

– А про Йіму каже?

– Так.

– Ти чуєш голос?

– Це не голос.

– А що?

– Не знаю. Це чаклунський Камінь. Він радше злий, ніж добрий.

– А для нього існує добро і зло? – недовірливо посміхнувся Мітелик.

– Це для нас існує добро і зло, – сказала Індиго. – Якби нас не було, він би мовчав. Він мовчав багато років. Йому не було з ким розмовляти. Але при