Читати книгу - "Смутна доба"

— Он як!..

Того не знав і Дмитро.

Вони оселилися в горах, приголомшуюче красивих, на околиці Краснополя. До третьої втоми блукали по селах, вивчали злиденне гуцульське життя, разом з людьми молилися богу.

Отець Іоанн любив слухати людські історії, особливо духовні. Відвідували сільські поминки, їх щедро годувала всюди, куди вони приходили. На дорогу давали бринзу і хліб, а вода в Карпатах знайдеться.

Жителі гір були добрими, як усі бідні.

— Такий він усюди, простолюд, надивився на них — од греків до злидарів-волохів. А чим мирянин багатший, тим скупіший...

Повертаючись із сіл, монах ставав коло мисника[180], мов до аналою. Почав писати «Зачапку». Про занадто мудрих латинників та їхню зневагу до дурних русинів і їхньої примітивної віри. Такі судження зустрічали вони на кожному кроці.

— Латинник не визнав нас, русинів, лише вони — світочі розуму і науки. Для них, велемовних і самохвальних, і Русь відстала...

Різко осуджував отець Іоанн поганські латинські науки, а вони проникли до братських шкіл та проповідників-казнадіїв. Смердять, ніби гнилі пси!

— Не ходи, отроче, до латинської хитрослівної брехні, бо загубиш віру!

Пояснив небожеві Княгиницького, чому знову виступив проти перевиданої книги «Скарги».

— Князю Острозькому небагато топтати рясту. Хто його замінить, хто по ньому захищатиме нашу православну віру? Всі мають надію — буде ним князь Михайло Вишневецький. Йому адресую «Зачапку».

І додав, як підсумок:

— Пишу простим словом, котрим миряни мовлять, а не мудрістю латинською, котра зваблює вас! Антихристів дух у вас сидить! Юна віра, шалена і непостійна, відкинулась од матері своєї, старої віри! Жити і померти у старожитній вірі маємо! Тікайте від суєти!..

Дмитро дивувався великій обізнаності отця Іоанна. Монах вільно цитував пророків, апостолів, святих великомучеників — Петра і Павла, Матвія, Луки — знав глибоко панство, аріанську єресь.

Хвалився афонськими книгосховищами, тут не знайти жодного подібного, ще в часи монгольської навали перенесли туди з Русі головні дорогоцінності — древні книги та рукописи, дорогі ікони.

Зрідка приходив з Маняви Княгиницький. Туди пішли схимники. Воздвиженський монастир на Марковій пустині ріс, як гриб у дощове літо, отець Іов захопився відбудовою скиту.

Княгиницький згадував, як п'ять років тому ходив він до Москви з проханням Затопедського монастиря на Афоні за милостинею і як щедро обдарував його московський цар. Хотів іти до Москви і від Манявського братства, та хіба підеш сьогодні з-за тих богом проклятих самозванців!

— Кінчиться смута, і подамося до московської столиці, брате!

Отець Іоанн сумував без Княгиницького; на Афоні вони провели спільно дванадцять років. Звідтоді стало потребою бути разом, а тепер особливо — на отчій землі у Вишенського нікого не лишилось, отець Іов був йому найближчою людиною.

— Канони позбавляють нас мирського приятелювання, та потрібен став мені брат Іов. І тебе, отроче, його синовця, полюбив...

Дмитро поцілував його руку.

Синовець учив грамоти кількох краснопольських дітей, те забирало час. Люди взяли їх обох на утримання, від хати до хати, як пастухів. Правда, отець Іоанн часто зникав — обійшов Галицьке підгір'я, Покутську Русь. А коли повертався, писав далі свою «Зачапку».

Монах все частіше згадував Святу гору. Якось заявив, що хоче бути похованим у братській костниці Пантелеймонівського монастиря.

— Що то таке, отче?

Виявляється, на Святій горі монахів хоронять без трун. Через певний час кості йдуть у братську могилу, а череп з прізвищем покійника та датою його смерті кладуть до монастирської костниці на вічне зберігання.

У посланні братові отцю Іову Вишенський сказав, що «Свята гора до раю подібна».

На Покутській Русі він жив уже другий рік.

Каштелян приїхав до свого маєтку і розрахувався з Карпом. Розтопча змушений був покинути Чуту і повернутися в Чигирин, а звідти їхати на Суботів, куди його давно запрошував Михайло Хмельницький.

Перед від'їздом Карпо зайшов до економа:

— Знаю, що ви не бідний, та зайва копійка кишені не порве, — віддав йому зароблене. — Син щедро додасть, коли діло зробите!..

— Хай виходить на мене!

Навіть попрощатися з Долею не вдалось.