Читати книгу - "Співробітник ЧК"

— Розкудкудакалися, досить! У тебе, Іларіонов, одна турбота: свого фасону дотримати, а в ділі фасон забувати треба, не на користь це. Повідомляв тебе Михальов, що зроблено? Повідомляв. Знав ти, в яку він кашу вліз? Знав. Чого тобі ще? Йому допомагати треба було, а не контролювати. Щоб людина впевненість почувала. Не перебивай! Мені копатися у вашій сварці ніколи. В Херсоні буде час — розберемося… До кінця операції лишилися лічені дні. На цей час всю групу беру на себе. Завтра побачимо, кого ти нахапав, Іларіонов, половину, мабуть, випустити доведеться, знаємо твої манери! Стеження за Федосовою припинимо. Храмзов як ходив за Михальовим, так нехай і ходить. Він при нагоді і за Федосовою наглядатиме. Тепер головне — спокій, наче ми і не підозрюємо нічого…

Величко зробив ще кілька розпоряджень і звелів розходитися. Проводжати Олексія до хвіртки вийшли Маруся і Воронько. На подвір'ї Воронько сказав:

— Скучив я за тобою, хлопче! Поговорити навіть до пуття не довелося. Ти як, здоровий?

— Як бачите, Іване Петровичу!

— Бачу, молодець! Гляди не зірвись!

— Ні, він не зірветься, — сказала раптом Маруся з такою палкою впевненістю, що Воронько здивовано гмикнув.

Біла ганчірка на вікні пошти з'явилася через день, уранці.

— Ну, Альошо, починається! — сказала Діна, коли вони лишились самі в службовій кімнаті за поштовим залом. — Усе відбудеться сьогодні! Як ви себе почуваєте?

— Нормально.

— Сьогодні сюди доставлять ту річ, про яку вам говорив Марков. Вона матиме вигляд поштової посилки. Ви прийдете наприкінці дня і одержите її в поштовому залі. Це нікому не здасться дивним. Потім віднесете в штаб… Механізм буде поставлено на десяту годину вечора, запам'ятайте. О дев'ятій Марков звелів вам обійти людей за такими адресами. Ні, не записуйте, це небезпечно… — Вона сказала три адреси, які Олексій кілька разів повторив. При цьому він помітив, що адреси заїжджого двору, де він був з Севою, Діна не назвала.

— Пароль скрізь один і той самий. Вас спитають: «Що треба?». Відповідайте: «Шукаю, де переспати до дев'ятої години». Вам скажуть: «Приймаємо тільки на добу». І все. Коли зробите це, приходьте до мене додому.

— А потім, Діно?

— Решту я вам скажу ввечері.

— Чому не зараз?

— Я й сама ще не все знаю, — вона досадливо насупилась. — Марков не сказав. Не бійтесь! Я рискую більшим: в мене мати, батько, будинок… Я, я сама відповідаю і за вас, і за себе! В крайньому разі у нас є де сховатися. Коротше кажучи, як тільки побуваєте по всіх адресах, відразу до мене. А там — моє діло.

— Але де буде Марков?

— Повторюю вам, Альошо: вас це зараз не обходить! Буде там, де потрібно! Та не тривожтесь ви! — Діна посміхнулась і, наче заспокоюючи примхливу дитину, провела долонею по Альошиній щоці. — Ну, добре, добре, скажу: він буде в мене. Ви задоволені? Тільки не хвилюйтесь. Від вас залежить успіх усієї нашої справи. Ви вдумайтесь, Альошо, яка незвичайна місія вас чекає! — Діна перейшла на піднесений тон. — Виконаєте її, і тоді… — Вона не договорила, вважаючи, що решту повинні сказати її очі.

І вони справді говорили багато про що. Вони виражали якраз те, що, мабуть, згубило колись душу місцевого телеграфіста. І Олексій ще раз змушений був визнати, що у Солових є, якщо не пом'якшуючі, то в усякому разі пояснюючі його провину обставини.

Він пробурмотів:

— Я готовий…

Пролунав голос старого Федосова:

— Ді-но!

— Зараз! — озвалася вона. — Йдіть, Альошо, нічого не забудьте! О пів на шосту — за посилкою. Якщо буде мало людей, я випущу вас через пошту.

Вона підійшла до дверей, виглянула в зал і повернулася до Олексія.

— Йдіть через двір. Він уже тут.

— Хто?

— Чоловік з «посилкою». Вам не треба зустрічатися.

Легенько відсторонивши її, Олексій визирнув у прочинені двері і раптом відсахнувся.

— Що таке? — стривожено спитала Діна.

— Нічого… Так я піду.

— Стривайте. Чому ви так зблідли?

— Я?.. Хіба?

— На вас лиця немає! Що трапилось? Ви знаєте цю людину?

— Вперше бачу. Просто… — Олексій криво посміхнувся і розвів руками, немов кажучи: «Самі розумієте, момент відповідальний, можна трохи й похвилюватись».

— Ну, йдіть. Я вас не проводжатиму. Значить, о пів на шосту…

Біля самої пошти стояла лінійка з запряженим у неї ситим буланим конем, прив'язаним віжками до стояка ґанку. Вітер гнав по вулиці пісок і опале листя. Прохожі спльовували піщаний порох, що набивався в рот. Кінь до землі опускав морду, перебирав тонкими ногами.

Недалеко від пошти кульгавий старик-селянин скріплював вірьовкою поламане ярмо волячої упряжки. Поруч, покурюючи, стояв Храмзов і давав поради.

Олексій пройшов мимо, коротко кинув:

— Йди за мною.

За тополями, що росли при дорозі в кінці вулиці, він почекав Володю. Храмзов зупинився за два кроки від нього і, нахилившись, почав поправляти халяви своїх коричньових чобіт, зшитих з тієї ж шкіри, що й чоботи Олексія.

— Бачив, хто на лінійці, приїхав? — спитав Олексій.

— Товстун в кацавейці, хуторянин…

— Арештуй і достав до Величка. Тільки не тут, трохи далі. Дивись не проґав! Хай Величко допитає: цей суб'єкт пекельну машину привіз. Один впораєшся?

— Угу.

— Швидше, він зараз вийде!

Володя