Читати книгу - "Співробітник ЧК"

— Так… — промовив Олексій, засовуючи пальці під кашкета і чухаючи голову. — А далі?

— Що далі?

— Сам я… куди?

— Про себе не турбуйся. Коли рвоне, ми далеко будемо. Для початку — до Смагіна, ти бачив його вчора, а від нього — за лінію фронту. Можна і за кордон махнути, коли захочеш. Є там одне місце, де нас, мов рідних, приймуть. На все життя будеш забезпечений, можеш повірити! Тільки, відверто скажу, я тікати не збираюсь. Коли вигорить те, що задумали, ми й тут непогано влаштуємося!

На обличчі Олексія з'явився вираз, з якого можна було зрозуміти, що юнака «переконали» ці доводи.

— Слухай далі, — говорив Марков. — Може статися, що ми більше не побачимося… до вибуху, — додав він, помітивши, що Олексій швидко підвів голову, і розцінивши цей жест, як побоювання за свою долю. — І через те, що нам з Севою не можна показуватись у місті, тобі доведеться самому попередити декого… можливо. Це ще неточно.

Олексій насторожився. Ось воно — явки!..

Але Марков не поспішав їх називати.

— У свій час Дося повідомить тобі адреси й пароль. Треба буде обійти їх години за дві до вибуху… Подробиці узнаєш у Досі. Умовимося так: завтра і післязавтра, вранці, навідайся на пошту. Даремно ходити туди не треба. Коли будеш потрібний, Дося повісить на вікно, припустімо, білу ганчірку. Повтори, що я сказав.

Олексій повторив.

— Ну, Михальов, я обіцяти не люблю, але так і знай, коли пощастить — будеш представлений самому головнокомандуючому! Про це я сам потурбуюсь.

Олексій, звичайно, подякував за такі блискучі перспективи.

— Бажаю успіху! — піднесено сказав Марков.

Сева висунувся з-під шинелі.

— Ні пуху тобі ні пера, довгий!

— Іди ти!..

За годину в штаб фронту поскакав посланець з донесенням, а Храмзов першим же пароплавом поїхав у Херсон по авторитетну підтримку проти Іларіонова. Він знайшов її в особі Величка і Воронька, які днями повернулися з облави на членів крамовської організації.

Тієї ж ночі вони приїхали в Олешки на катері військової річкової флотилії.

В хаті Марусі відбулася серйозна розмова. Іларіонов відразу напав на Олексія. Він вичерпав увесь запас «красивих» слів і юридичних термінів, звинувачуючи Олексія в тому, що юнак працює невміло й повільно, не бажає визнавати дисципліни і прагне все робити самостійно, не погоджуючи своїх дій з ним, начальником опергрупи, який несе відповідальність за все.

Довелося визнати, що в його претензіях є певна частка справедливості. Після першої розмови, коли позиція, зайнята Іларіоновим, мало не поставила всю операцію під загрозу провалу, Олексій не дуже довіряв йому. Він, правда, повідомив йому через Храмзова про зустріч з Марковим на острові і про маневр з картою, але подробиці цього маневру Іларіонову довелося з'ясовувати самому в начальника штабу. Щождо заїжджого двору, куди Сева водив Олексія вчора, то про нього Михальов і зовсім не згадав, боячись, щоб гарячий начальник опергрупи не здумав негайно почати облаву.

— Відповідаю я за операцію чи не відповідаю? — кричав Іларіонов. — Хто повинен робити ко-ор-дина-цію, їм… не я? Хай мене чорт візьме!

Олексій мовчав: досить було йому сказати про свої побоювання, як Іларіонов образився б, і тоді домовитися з ним було б зовсім неможливо.

Поклавши лікті на стіл, Величко втомлено дивився мимо начальника опергрупи, погладжуючи рубці на своїй двопалій руці, і було незрозуміло, як він ставиться до сказаного. Інша справа Воронько. Цей уважно слухав і хитав головою, коли Іларіонов виголошував свої улюблені слівця: «координація», «погодженість операції і взаємодія». Завзятий книжник, він поважав людей, які вміли красиво висловлюватися.

Величко дав Іларіонову наговоритися досхочу. Коли той закінчив і з шумом сів на табурет, упевнений, що вщент розгромив Олексія, він спитав:

— Усе? — і повернувся на лаві. — Доповідай, Михальов, по порядку.

Вигляд у Величка при цьому був такий, наче розмова тільки починається. Очевидно, Володя встиг уже дещо йому розповісти.

— Так, я не все передавав Іларіонову, — почав Олексій. — Може, я й не правий, але тільки…

— По суті говори, змалюй обстановку, — перервав його Величко, чим відразу збентежив Іларіонова. Здавалося, Величка анітрохи не цікавили взаємовідносини його підлеглих.

Олексій докладно доповів про все, що відбулося з моменту його від'їзду з Херсона: про явочну квартиру, на якій зустрів Смагіна, про доручення висадити в повітря штаб і про відомості з приводу наступного контрнаступу білих. Зроблено було немало. Це зрозуміли всі, навіть Воронько, який щойно захоплювався красномовністю Іларіонова. І коли Олексій сказав, що надто поспішні дії, а також стеження, встановлене за Федосовою вже помічене нею, можуть усе згубити, Воронько перший погодився з цим.

— Лихоманка в тебе, чи що, Семене Степановичу? — сказав він Іларіонову. — Говориш красиво, а сам як на голках сидиш, їй-богу!

— Спитайте в нього краще, чому я тільки зараз про все дізнаюсь! — закричав Іларіонов, і обличчя його вкрилось червоними плямами.

— Потім! — насупився Величко. — Ну-ну, Михальов…

— Чому, наприклад, потрібно обійти явки, попереджати? — говорив Олексій. — Думаю, вони, крім вибуху, ще щось затіяли.

— Адреси явок знаєш?

— В тому й справа, що ні! Адреси одержу разом з вибухівкою. Розумієте, товаришу Величко, найважливіші відомості надійдуть тільки в останню мить!

— Так-ак… Треба чекати…

Знову розкричався Іларіонов, звинувачуючи Олексія в найтяжчих гріхах. За Олексія заступилася Маруся, Храмзов підтакував їй, Воронько щось басив собі у вуса.

Величко замисленим поглядом водив по їх збуджених обличчях, м'яв пальцями нижню губу. Нарешті, ляснувши