Читати книгу - "Марiя"

— А який він сам, Меріме? — спитала Марія. — Цікаво, чи такий, яким уявляю я по його творах?

— Я обов'язково познайомлю вас із ним. Він схожий на свої твори — холодний, витончений, з надзвичайно розвиненим почуттям краси і міри і абсолютним браком не тільки якоїсь віри, а навіть ентузіазму.

— Ну, тоді я боюся!

— Але ж він відзначив поетичність і невимушеність вашої мови! Це вже багато. Та що казати — саму суть ваших творів він зрозумів вірно.

— А тепер розказуйте, що там у нас робиться, як усе на ваші очі, і дайте мені швидше прочитати ваш новий роман. А чи бачились часто з моїми земляками? Як мій Тарас Григорович? Здоровий? Він давно мені не писав...

Вони сиділи довго на готельному півкруглому диванчику перед каміном, і він їй про все розповідав: і про невдалу подорож Тараса Григоровича на Україну, і що Куліш повернувся до Петербурга злючий-презлючий.

— Повернувся? — байдуже спитала Марія. — Так, мені про це і Макаров писав. Я від Куліша листа одержала, справді злючого, — пише, що нема чого поспішати з другим виданням моїх оповідань. Ну й повчає, звичайно. Мені писали друзі — дуже «посуємудрствував» про мене в передмові до своєї «Хати» — там він мої «Чари» вмістив. От коли б швидше вже наш український журнал дозволили! Принаймні писала б і знала, що не на вітер. А то ще й дорікають, чому по-російськи пишу. А що б я робила? Взагалі мене досить лаяли за цей час. Ви ж читали «Библиотеку для чтения». Як там про мене? Коли б я там зараз була, певне, пір'я б з мене летіло — стільки статей з'явилося і зовсім протилежних відгуків.

— Але, головне, ви ж маєте «Колокол» і знаєте, як Герцен, наш Олександр Іванович, розчехвостив за вас «Библиотеку для чтения» у своїй статті «Библиотека — дочь Сенковского»? Ви написали йому після цього?

Марія зашарілась.

— Уявіть собі, ні. Мені якось незручно було писати — дякувати. Розумієте? Але, певне, краще написати, правда? Я ж йому така вдячна! Мені тепер, після його статті, байдуже до тої лайки і ущипливої критики — то зверхньої, то зовсім з якихось чужих і ворожих мені позицій. Знаєте ж, коли хочуть вдарити, то кия завжди знайдуть. Та коли лають люди з протилежного табору, може, й не так уже погано, що я їм не догодила. Для мене важать лише думки людей, які для мене взірець. Звичайно, одразу боляче, коли тебе критикують, несправедливо дорікають за те, що ти сама вважаєш своєю правдою, і нічого ж не можеш відповісти, довести, а люди ж читають, не розбираючись, хто та чому так критикує. От тому так радісно було прочитати статтю Олександра Івановича. Він, звичайно, перебільшив в оцінці моїх оповідань, це я знаю, але це для мене була і є така підтримка!

— Він і про мене там так splendidly написав. Я теж не міг повірити, але теж було приємно.

— Ну що ви порівнюєте, добра ви моя людино! Хіба не правда все те, що він написав про вас?

Вона ж пам'ятала дослівно: «Прочитавши, ми зрозуміли, чому найвидатніший сучасний російський художник переклав їх».

Вголос вона сказала тільки:

— Олександр Іванович назвав вас «найвидатнішим сучасним російським художником!»

— Знали б ви, що зазнав цей «найвидатніший» російський художник з останнім романом! Цілковите фіаско, а на статті та відгуки просто якась епідемія, всі журнали й газети і досі все пишуть і пишуть та сперечаються.

— А мій братик Писарєв нічого не встиг написати? Він і досі хворий?

— Так, кажуть, від перенапруження в заняттях психічно захворів. Його навіть одвезли в лікарню.

— Який жах! Як мені шкода його, шкода бідну матір, я так часто жила у них, і мені у них було далеко краще, ніж у інших родичів. А Митя був такий розумний, розвинений, навіть надто розумний і розвинений на свої роки. Невже його не вилікують? Я й про рідного свого брата дуже хвилююсь, нічого не пишуть. Кажуть, на Україні були арешти — може, і його забрано?

Вона ж знала — він жив у Дорошенка в Немирові, тепер у чернігівській гімназії, де учителює Ілля Петрович.

А Ілля Петрович зв'язаний з багатьма...

— Я довідалась про те, що діється на Україні, від поляків, — пояснила вона. — Знаєте, тепер у Гейдельберзі багато наших вчених, студентів, серед них і поляків, які втекли за кордон.

Вона з захопленням почала розповідати про Гейдельберг, життя там, гейдельберзьких друзів — Єшевських, Бородіна... Не про всіх, звичайно. Про Пассеків не згадала. Власне, не «не згадала», а не назвала.

Раптом глянула на годинник і схопилась:

— Мені вже час. Станкевичі турбуватимуться.

— Ще не пізно, посидьте ще.

— Ні, ні, вони чекатимуть. Я завтра побачусь із вами? Я хочу вас щодня бачити, поки я тут.