Читати книгу - "Маленькі дикуни"

Він не встиг покласти гроші в банк і поїхав з ними додому. В нього стріляли, а вранці на місці злочину знайшли мій кисет та кілька листів, адресованих мені. Мене звинуватили у злочині, а я і гадки не мав про це. Ще і з револьвером трапилась халепа. За тиждень до цього хтось украв його… і листи. Я певен, що їх підкинули, щоби мене підставити. Револьвер, кисет, листи — неспростовні докази! Тоді твій батько в запалі нацькував на мене Діка Пога. Я втратив ферму. Ось і вся історія.

Сем після певних роздумів промовив:

— Відчуваю татків характер, він і справді здатен провернути справу з боргами, кіньми й вівсом. А от Дік Пог — не його рук справа. Тато не настільки підлий.

— Це твоя думка, я ж маю свою.

Сем мовчав. Коли він хотів погладити Турка, той глухо загарчав. Калеб подивився на нього й додав:

— Пог розносить повсюди плітки, ніби Турок душить овець. Люди вірять у цю маячню, а я зроду не бачив, щоб собака душив овець. Коли навіть таке припустити, то були б принаймні якісь сліди. Більше того, турок сидить зі мною ввечері вдома, а вівці все кудись щезають.

— Тоді чий то собака таке коїть?

— Не думаю, що це собака. Я сам не бачив розтерзаних овець, але люди кажуть, що завжди лишається недоїденою певна частина туші — це більше схоже на повадку лисиці або ж рисі.

Калеб підкинув у багаття сушняку і ліг спати. Надворі лило як із відра, й вітер так і поривався зірвати брезент із тіпі. Це був «час банші». Зо три рази чулись розпачливі зойки, від яких серце в п’яти падало.

Ян вів щоденник, в якому кожен день зазначав найголовнішу подію дня. Тут був записаний «день оленя», «день скунсихи й кішки», «день синьої чаплі», а ця ніч була відзначена як «ніч моторошних зойків банші».

Калеб встав ще досвіту. Коли хлопці розплющили очі, сніданок вже був готовий. Старий мисливець, подрібнивши м’ясо єнота, приготував «паштет індіанських прерій». До складу цієї лагоминки ввійшла шинка, картопля, хліб, цибуля та різні лугові приправи. І вже коли індіанці посьорбували запашну каву, нічні страхи геть вивітрилися із голів.

Уже не дощило, але поривчастий вітер ганяв по небу низькі сиві хмари. Ян марно намагався знайти нові сліди — якщо якась звірина і ходила по «грязьовому альбому» в таку негоду, їх змило дощем.

Протягом усього дня «індіанці» безвилазно сиділи на бівуаку, виготовляючи стріли та розмальовуючи тіпі.

Калеб залишився ще на одну ніч у таборі. Серед ночі закричала банші, але і цього разу Турок наче й не чув його. За півгодини знадвору долинув інший, ледь чутний муркіт. Хлопці не надали йому ніякого значення, але Турок враз підхопився, настовбурчив шерсть, а потім сердито загарчав, поліз під двері й з голосним гавкотом чкурнув у ліс.

— Він переслідує звіра, — сказав Калеб. — Чуєте? — загнав на дерево, — додав він трохи перегодом, коли Турок здійняв пронизливий гавкіт.

— От молодець, Турок! Загнав на дерево банші! — вигукнув Ян і кинувся в темряву. Всі побігли за ним.

Турок з гавкотом шкріб лапами стовбур крислатого бука. Скільки Мисливці марно намагалися розгледіти, хто причаївся на дереві.

Індіанці ні з чим повернулись на бівуак.

Вранці Ян знайшов сліди звичайної кішки. Мабуть, то була їхня знайома кішка — ось вам і банші, яка сполошила собаку серед ночі.

Вітер був такий сильний, що нахиляв навіть крони великих дерев. Раптом Ян почув протяжне виття, від якого вночі волосся у всіх ставало дибки. Вдень це виття не видавалось таким моторошним. Ян звів голову і побачив, як дві товсті перехрещені гілки терлись одна об одну. Ось вам і моторошні завивання банші, які перелякали всіх, окрім Турка. Псам невідомі забобони, і Турок не звертав уваги на звичайнісіньке тертя гілляк на вітрі. А от навіть дуже тихе муркотіння кішки змусило Турка зірватись серед ночі надвір.

Лише Гай не повірив про гілляки. Він стверджував, що то ведмеді ходять уночі.

Пізно вночі Гай розбудив обох вождів.

— Семе, Яне! Прокидайтесь! Біля тіпі ходить величезний ведмідь. Ідіть і переконайтесь, що це він, а не якісь там гілки.

І справді надворі чулись якісь дивні звуки.

— Здається, Семе, там і справді щось є. Ет, шкода, що Калеб сьогодні ночує вдома! Й собаки немає…

Хлопці обережно прочинили двері й виглянули надвір. У нічній пітьмі вони розгледіли обриси великого чорного звіра, який з голосним чваканням та рохканням підбирав недоїдки, закопані на їхньому смітнику. Всі сумніви розвіялись.

Гай почувався героєм, і тільки страх перед монстром змушував його прикусити язика.

— Що ж нам діяти?

— Якщо вистрілити з лука, то можна лише розлютити ведмедя.

Всі не на жарт сполошилися.

— Ех, шкода, що в нас немає рушниці!

— Послухай, Семе, давай приготуємо тупі стріли на той випадок, якщо ведмедю здумається навідатись до тіпі, а ти, Гіл…, тьху, Яструбине Око, роздуй вогонь.

Вони взялися за стріли, а Гай тремтів од жаху. Він нервово тупцяв на місці й благав їх не стріляти.

— Не треба дратувати тварину… Зжальтеся над ведмедем.

Сем і Ян мовчки стояли з луками та стрілами напоготові.

Гай марно намагався роздмухати вогонь, а ведмідь тим часом з шумним рохканням і чваканням наближався до тіпі.

— Давай вистрілимо, поки він нас не учув.

Почувши ці слова, Гай одразу ж покинув багаття і як кішка видерся на жердину, що слугувала в тіпі для підвішування казанка.