Читати книгу - "Реальна загроза"

Прайс допитливо поглянула на мене:

— Це як розуміти? Збираєшся перетворити своє тріо на квартет?

Я не одразу збагнув, про що вона каже. А коли до мене дійшло, розгубився.

— Ні, що ти! Я навіть… навіть не думав про це. Просто запропонував… суто по-дружньому.

Вона збентежилася.

— Даруй, я не хотіла. Якось само по собі зірвалося з язика. Як уявила, що можуть подумати наші… ну й бовкнула.

— Невже вони б так і подумали? — здивувався я.

Кортні стенула пллечима.

— Ставлю сто проти одного. Тому краще ночуватиму тут. Щоб не давати приводу.

Ліфт привіз мене прямісінько до передпокою квартири на горішньому проверсі. Коли я вийшов з кабіни, двоє космічних піхотинців, що стояли на посту, виструнчились. Я привітався з ними і пройшов до просторої, розкішно обставленої вітальні, стилізованої під великосвітський салон з якого-небудь історичного фільму про минуле тисячоліття. Найбільше вражали мою уяву дві величезні люстри з доброю тисячею блискітливих брильянтових підвісок. Добре що решта кімнат мали цілком сучасний вигляд — щоправда, за розкошами мало чим поступалися вітальні.

З цією бісовою квартирою я вскочив у неабияку халепу, надто ж після того, як її відмовилися розділити зі мною троє інших керівників нашої місії. Проте відступатися було вже запізно — це не відповідало б тій ролі, яку я мусив грати. Інструктуючи мене перед завданням, батько особливо наголосив на тому, що я маю вдавати справжнього імператорського синка, який лише на словах заявляє про всенародну власність на гроші та акції, а насправді вважає їх родинним надбанням. У цьому разі банкіри, дізнавшись про майбутню аґресію проти Ютланда, не стануть панікувати, бо будуть певними, що за будь-якого результату війни наші рахунки і, особливо, пакети акцій не змінять власника. Чесно кажучи, так воно й було — проте я намагався не думати про можливу поразку та її наслідки…

— Агов, дівчата! — покликав я, зупинившись посеред вітальні. — Де ви?

— Я тут, — відповіла Елі з сусідньої кімнати, двері до якої були трохи відчинені. — В біліотеці.

— А я у ванній, — крізь плескіт води долинув ніжний Лінин голосок; то автоматично спрацював квартирний інтерком. — У тій, що поруч з найбільшою спальнею.

— Тоді мийся, не поспішай, — сказав я. — А я поки побалакаю з Елі.

Я ввійшов до бібліотеки. Елі сиділа на канапі, з дистанційним пультом у руках, переглядала на великому, вмонтованому в стіну екрані випуски міжнародних новин і позначала ті, що були варті уваги. Вавілон належав до провідних планет людського співтовариства, між якими регулярно курсували швидкісні поштові катери-авізо з місткими банками пам’яті, де крім приватної, урядової, комерційної та громадської кореспонденції, містилися свіжі матеріали всіх більш-менш значних інформаційних аґенцій. Авізо з Землі прибували на Вавілон з шестигодинним інтервалом, проте через відстань між планетами інформація була застаріла майже на добу.

— Але й нуднюща нарада була! — сказав я, влаштувавшись на канапі поруч із Елі й обійнявши її за плечі. — Ці фінансисти такі буквоїди, майже як правники… Але тепер уже все гаразд. А в тебе як? Що чути в світі?

Як і всі інші, хто висадився на Вавілон, Елі мала свої обов’язки, що полягали в стеженні за подіями на інших планетах та підготовці інформаційних бюлетенів зі зведенням найважливіших для нас новин.

— Про наших дипломатів поки ані слова, — повідомила Елі. — Навряд чи вони спромоглися прослизнути непоміченими. Найпевніше, їхні кораблі досі не прибули.

— Не „досі“, а „вчора“, — уточнив я. — А про „Нью-Оґден“ немає нічого?

— Прямо нічого. Але в матеріалах „CNN“ побіжно згадується про одну подію: за чотири астроодиниці від Землі, перпендикулярно до площини екліптики, детектори сторожового фреґата „Корнуол“ зафіксували короткочасне спливання невпізнаного корабля, за всіма ознаками — військового корвета. На запит представитися він не відповів і відразу здійснив екстрене занурення. Це все.

— Гм… Цілком можливо, йдеться якраз про нашого втікача. Коли це сталося?

— Тридцять дев’ять годин тому. З урахуванням затримки інформації.

— За часом підходить…

— А ще, — продовжувала Елі, — є цікава звістка з нашої Октавії. Ериданський уряд шокований одночасним зникненням разом з сім’ями чотирьох високопоставлених адміралів — начальника Астроекспедиційного Корпусу, командувача Одинадцятої ескадри, заступника начальника Кадрового управління ВКС і керівника Центру стратеґічних ініціатив при Ґенеральному Штабі. Офіційних поментарів з цього приводу поки немає.

Я задоволено кивнув:

— Хоч одна добра новина. На щастя, вони отримали від батька попередження раніше, ніж спільники Ґарсії наважилися на крайні заходи.

— Ти певен, що вони втекли, а не були викрадені?

— Четверо відразу? Неймовірно. Навіть одного адмірала викрасти непросто, а тут чотирьох, одночасно, та ще й разом з родинами… Ні, це виключено. До речі, ти наглядала за Ліною? Вона не надумала надіслати звістку рідним?

— Не надумала, не надумала, — замість Елі відповіла сама Ліна, заходячи до бібліотеки. На ній був халат її улюбленого рожевого кольору, щоки розпашіли від купання, біляве волосся трохи потемніло від вологи — вона ніколи не користувалася сушаркою. — Ну, скільки можна про це говорити, Сашко? Я, звісно, не така розумна, як Елі, але й не повна дурепа. Так, я скучаю за мамою, татом і братиками. Мабуть, вони думають, що я загинула і дуже горюють. Мене це мучить — але я зачекаю. Скільки треба, стільки