Читати книгу - "Туманність Андромеди, Іван Антонович Єфремов"

Кволий пересторожливий голос дівчини пролунав у шумі хвиль, але Мвен Мас, кинувшись униз, не почув його. Політ був блаженно довгий. Хороший майстер стрибків, Мвен Мас точно увійшов у воду і пірнув дуже глибоко. Море було таке надзвичайно прозоре, що дно здалося йому небезпечно близьким. Африканець вигнув тіло і відчув такий приголомшливий удар непогашеної інерції, що на якусь мить для нього все перестало існувати. Стрімкою ракетою Мвен Мас вилетів на поверхню, перевернувся на спину і загойдався на хвилях. Опам’ятавшись, він побачив Чару Нанді, яка підпливала до нього. Вперше блідість переляку примусила померкнути» яскраву бронзу загару дівчини. Докір і захоплення світилися в її погляді.

– Навіщо ви зробили це? – ледве дихаючи, прошепотіла вона.

– Тому, що це зробили ви. Я піду за вами скрізь… будувати свій Епсилон Тукана на нашій Землі!

– І повернетесь зі мною у Великий Світ?

– Так!

Мвен Мас перевернувся, щоб пливти далі, і скрикнув з несподіванки. Дивовижно прозоре море, яке так зле пожартувало з ним, тут, далеко від берега, стало ще прозорішим. Вони з Чарою ніби ширяли на запаморочливій висоті над дном, видимим у найдрібніших деталях через неймовірно чисту воду, мов крізь повітря. Мвена Маса охопила відвага й урочистість, яку переживали люди, що потрапляли за межі земного тяжіння. Польоти в бурю по океану, стрибки в чорну безодню космосу з штучних супутників викликали такі самі відчуття безмежного молодецтва і удачі. Мвен Мас ривком підплив до Чари, шепочучи її ім’я і читаючи гарячу відповідь в її ясних і відважних очах. Їхні руки й губи з’єдналися над кришталевою безоднею.

РОЗДІЛ XII. РАДА ЗОРЕПЛАВАННЯ

Рада Зореплавання здавна мала власний будинок для наукових сесій, як і головний мозок планети – Рада Економіки. Вважалося, що спеціально пристосоване і обладнане приміщення повинно настроювати присутніх на проблеми космосу і тим сприяти швидшому переключенню з земних справ на зоряні.

Чара Нанді ще ніколи не бувала у головному залі Ради. Хвилюючись, вона зайшла у супроводі Евди Наль до цього дивного яйцеподібного залу з параболічно вигнутими стелею і поверхнею еліптичних рядів сидінь. По залу розливалося яскраве прозоре світло, ніби з іншої, яскравішої ніж сонце зірки. Всі лінії стін, стелі, сидінь сходилися в кінці величезного залу, що здавався їхнім природним центром. Там на підвищенні стояли демонстраційні екрани, трибуна і крісла для керівників засідання – членів Ради.

Золотистоматові панелі стін перетинала низка рельєфних карт планет. Праворуч були карти планет Сонячної системи, ліворуч – планет найближчих зірок, вивчених експедиціями Ради. Другий ряд під блакитним зрізом стелі займали накреслені сяючими фарбами схеми населених зоряних систем, одержані від сусідів по Великому Кільцю.

Увагу Чари привернула стара, потемніла і, очевидно, вже не раз реставрована картина над трибуною.

Чорнофіолетове небо займало всю верхню частину величезного полотнища. Маленький серп чужого місяця кидав біляве, мертвотне світло на безпорадно задерту догори корму старовинного зорельота, грубо вимальовану на темночервоному заході. Потворні сині рослини, сухі і тверді, здавалися металевими. У глибокому піску ледве чвалала людина в легкому захисному скафандрі. Вона оглядалася на розбитий корабель і винесені з нього тіла загиблих товаришів. Скельця окулярів її маски відбивали тільки багрові бліки заходу, але невідомою хитрістю художник зумів відтворити в них безмежний розпач самотності в чужому світі. На невисокому пагорбі праворуч по піску повзло щось живе, безформне і огидне. Великий підпис під картиною: «Лишився сам» – був такий же короткий, як і виразний.

Захоплена картиною, дівчина одразу не помітила майстерності архітектурної вигадки – розташування сидіпь віялоподібними виступами, так що з галерей, захованих в основі рядів, до кожного місця був окремий прохід. Кожний ряд був ізольований від сусіднього – верхньою чи нижнього. Лише сівши з Евдою, Чара звернула увагу на старовинне оздоблення крісел, пюпітрів і бар’єрів, зроблених з натурального перлистосірого африканського дерева. Тепер ніхто не витрачав би так багато праці на те, що можна відлити і відполірувати за кілька хвилин. Можливо, з властивої для людей поваги до старовини дерево здалося Чарі теплішим і живішим за пластмасу. Вона з ніжністю погладила загнутий підлокітник, уважно оглядаючи зал.

Людей, як завжди, зібралося чимало, хоч потужні телепередавачі мали рознести по всій планеті відображення того, що тут відбувалося. Секретар Ради Мір Ом, як завжди, оголошував короткі повідомлення, що зібралися з часу останнього засідання. Серед кількох сот людей, присутніх у залі, не можна було знайти жодного неуважного, зайнятого собою обличчя. Чутлива увага до всього була найбільш характерною рисою людей епохи Кільця. Але Чара пропустила перше повідомлення, все ще розглядаючи зал і читаючи висловлювання славетних учених, написані під картами планет. Особливо сподобався їй написаний під Юпітером заклик бути чуйним до явищ природи: «Дивіться, як повсюди оточують нас незрозумілі факти, як лізуть в очі, кричать у вуха, але ми не бачимо і не чуємо, які великі відкриття ховаються у їх невиразних обрисах». В іншому місці був ще такий напис: «Не можна просто підняти завісу невідомого – тільки після наполегливої праці, відступів, збочень ми починаємо розуміти справжній зміст, і нові неосяжні перспективи розкриваються перед нами. Не уникайте ніколи того, що здається спочатку некорисним і незрозумілим».

Рух на трибуні – і в залі померхло світло. Спокійний дужий голос секретаря Ради здригнувся від хвилювання.

– Ви побачите зараз те, що недавно ще здавалося цілком неможливим – знімок нашої Галактики збоку. Понад сто п’ятдесят тисячоліть – півтори галактичні хвилини тому – жителі планетної системи… – Чара пропустила ряд цифр, які нічого їй не говорили, – …в сузір’ї Центавра звернулися до жителів Великої МагелланоБОЇ Хмари – єдиної близької до нас позагалактичної системи зірок, про яку ми знаємо, що там є розумні світи, здатні зв’язатися по Кільцю з нашою Галактикою. Ми ще не можемо визначити точне місцезнаходження цієї магелланійської планетної системи, але можемо прийняти їхню передачу – знімок нашої Галактики. Ось він!

На величезному екрані засяяло далеким срібним світлом широке, трохи вужче на кінцях скупчення зірок. Глибокий морок простору заливав краї екрана. Такою ж чорнотою зяяли прогалини між спіральними, розкуйовдженими на кінцях гілками. Бліде