Читати книгу - "Гетьманська Україна, Олександр Іванович Гуржий"

Розглянувши пропозиції української сторони, султан Ахмед III наприкінці грудня видав П.Орлику грамоту, що враховувала майже всі пункти його інструкції. Однак невдовзі під тиском кримського хана та російських послів султан змінює свою позицію. 5 березня 1712 р. Ахмед III видав привілей на ім'я українського гетьмана і всього Війська Запорозького, в якому зазначалося, що "Україна по цьому (правому - авт.) березі Дніпра повертається у посідання теперішнього найяснішого гетьмана Пилипа Орлика". Цей документ повторював положення грамоти 1711 р., за тим винятком, що визнавав за російським царем Лівобережну Україну. Тому Орлик звертається до великого візиря Юсуф-паші з посланням, в якому наполягає на тому, щоб не залишати Лівобережну Гетьманщину під владою царя: "... якщо нам тепер віддають лише цю пустелю, а Лівобережну, заселену, залишають під московським пануванням, то що ж це тоді за визволення? Не лише всі мої попередники з усім Військом Запорозьким добивалися визволення від московського ярма Лівобережної України, найближчої до Московщини за Правобережну, але й сам гетьман Мазепа не для чого іншого з'єднав зброю Війська Запорозького із зброєю Й.В. шведського короля і разом з Й.В. пішов під протекторат Блискучої Порти, як тільки для того, щоб зробити самостійною всю Україну, і передовсім Лівобережну..." Гетьман також наголошував на тому, що без Києва він не може володіти Правобережжям ("... ані Київ без України, ані Україна без Києва існувати не можуть).

Рівно через місяць, 5 квітня, між Туреччиною і Росією був укладений договір, який хоч і не враховував зауважень Орлика, однак надавав йому у володіння Правобережну Україну з резиденцією в Немирові (потім її змінили на Чигирин). Поряд з іншими, на Правобережжі починають утверджуватися Корсунський, Уманський і Чигиринський полки. Турецький уряд навіть хотів призначити єрусалимського патріарха Хрисанфа на "козацьку патріархію". Однак і після укладеного договору Орлик наполягав на продовженні війни з Росією.

Водночас він звертається зі спеціальним маніфестом до урядів європейських країн, щоб поінформувати їх щодо "українського питання" та відносин України-Гетьманщини з Османською імперією. У ньому зазначалося, що Московщина порушила "закони та вольності" української нації, які були підтверджені царем у 1654 р. Пояснювались і причини союзу гетьмана з султаном, який був укладений гетьманом тільки заради визволення рідної Вітчизни. Маніфест надіслали урядам Голландії та Англії. У супровідних листах до англійського короля та Генеральних Штатів Голландії П.Орлик писав, що утвердження Української держави на сході Європи сприятиме встановленню європейської рівноваги, адже таким чином буде ослаблена Російська імперія.

Паралельно зі зверненням до урядів Європи український гетьман пише свою знамениту "Дедукцію" ("Вивід прав України"), яка була віднайдена І.Борщаком у французьких архівах лише на початку XX ст. У цьому документі він знову (вже вкотре!), звертаючись до прикладів з європейської історії, обґрунтовував право українців на власну державу. "... за останнє століття (XVII - авт.) можна було бачити, як у цілім цісарстві Італії, Льотрінгії, Померанії, Швеції і в багатьох інших місцях визнали мирові трактати повну суверенність князівств, на які держави виставляли свої права з різних титулів, а часом просто по причині завоювання. Україна знаходиться майже в такому самому становищі... - писав Орлик. "Дедукція", поряд із Конституцією 1710 р. і маніфестом 1712 р., посіла важливе місце в суспільно-політичній думці України, стала визначною пам'яткою розвитку української державної ідеї не лише в нову, а й у новітню добу всесвітньої історії.

У листопаді 1712 р. Османська імперія повторно оголосила війну Росії, а тому частина війська П.Орлика на чолі з полковником Горленком знову рушила відвойовувати (цього разу вже у Польщі) Правобережну Україну. Проте 4 грудня під Уманню орликівці зазнали поразки від коронних військ на чолі з М.Любомирським. Поступово Орлик у своїй політиці відходить від орієнтації на військову підтримку Туреччини. Він і далі тримається Карла XII, який ще перебував у Бендерах. Підтримує він його і під час так званого Калабалику 1 лютого 1713 р., коли турецько-татарські війська напали на шведсько-український табір. Доки існувала надія, що султан і хан допоможуть Орликові звільнити не лише спустошену Правобережну, а й Лівобережну Україну, гетьман співпрацював з турками і татарами й визнавав їхню зверхність (не пориваючи, однак, із шведським королем). Але тільки-но така можливість була втрачена, він звертається по допомогу до польського короля Августа II Сильного. У вересні того ж року козацькі підрозділи знову вирушили на правобережні землі: Орлик хотів добитися від уряду Августа II дипломатичного визнання. Однак і це не допомогло гетьману втримати під своєю владою хоча б територію Правобережжя. 22 квітня 1714 р. між Туреччиною і Польщею було підписано договір, згідно з яким Правобережна Україна остаточно відходила до короля. Це було крахом дипломатичних і воєнних планів П.Орлика щодо відновлення своєї влади в Україні.

Протягом наступних десятиліть, маючи статус законного володаря України у вигнанні, П.Орлик намагається перебувати в епіцентрі всіх подій, що відбувалися в Європі. Мета його активної дипломатичної діяльності була одна - шляхом укладення різних міждержавних коаліцій добитися від Росії та Польщі звільнення України та відновлення єдиної і самостійної Української держави.

Після того, як протягом 1711-1714 pp. на Лівобережжя перейшли всі правобережні козацькі полки, шляхта знайшла собі нового супротивника: в Правобережній Україні поширився рух гайдамаків. Політична анархія в Речі Посполитій, свавілля польських панів та євреїв-орендарів, експлуатація селян, що, наростаючи, поєднувалася з релігійним фанатизмом польської шляхти, - все це протягом тривалого часу живило діяльність гайдамацьких загонів. Соціальний склад "лицарів темряви" становили маси розорених (інколи просто злюмпенізованих) селян і міщан. Саме тому в гайдамакуванні виразно окреслювався грабіжницький і розбійницький аспекти: спочатку загони цих "соціальних розбійників" були невеликі й вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки та фізично знищуючи своїх гнобителів. Стихійні виступи гайдамаків не мали виважених політичних цілей (тогочасна політична еліта - козацька старшина - силоміць була виселена з рідних місць), що зумовлювало формування в свідомості певних кіл стереотипу українця-"різуна".

Водночас можна погодитись із твердженням вітчизняних істориків, що слід відрізняти гайдамацький рух XVIII ст. від народних повстань, які мали місце в 1734, 1750 та, особливо, 1768-1769 pp. Аналізуючи масштаби цих повстань, організаційний устрій найбільших