Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

- А ви ж на­пев­но відомі то­му, що їх не нап­ла­зу­ва­ла в са­док ціла мет­ка? - спи­та­ла Гри­зельда вже твер­дим сміливішим го­ло­сом, бо во­на од­ра­зу опам'ята­лась.

- Ми самі цьому невідомі, яс­но­вельмож­на! оце шат­не­мось та ки­не­мось по сад­ку, по гу­ща­вині й бу­де­мо об­шу­ку­ва­ти і са­док, і усе подвір'я, - ска­зав жовнір, ук­ло­нив­шись, і вмить зкик над­ворі.

Гризельда вер­ну­лась у світлиці й по­да­ла усім радісну звістку. Усі пан­ни й панії, об­важнілі од стра­ху, в од­ну мить вста­ли. У всіх мертві очі ста­ли живі й по­ясніша­ли.

- Слава тобі, ца­ри­це не­бес­на! - зак­ри­ча­ли по­пе­ре­ля­ку­вані пан­ни. - Сла­ва тобі. Хрис­те, си­ну бо­жий!

Тим ча­сом зго­дом бу­ря впа­ла, не­на­че, на­лю­ту­вав­шись в твер­дині, втек­ла в сте­пи. Не­бо ви­яс­ни­лось. В вікон­ця заг­ля­ну­ло вранішнє не­бо. По­ча­ло роз­вид­ню­ва­тись. Усе жіноцт­во за­во­ру­ши­лось; усі зітха­ли, не­на­че ски­да­ли з се­бе страш­ну ва­гу, що да­ви­ла їм ду­шу, об­важ­ню­ва­ла тіло тієї страш­ної ночі.

Зателенькав дзво­ник в кап­лиці, і йо­го ве­се­лий гук ще більше підбадьорив приг­ноб­лені й зму­чені душі. Той гук не­на­че вер­тав до жиз­ності жи­вих мерців і зве­се­ляв надією.

Придибав ста­рий па­тер єзуїт і пок­ли­кав усіх двірських на мо­лит­ву. Усі на­си­лу поч­ва­ла­ли до кап­лиці. По­кої спо­рож­ни­лись і не­на­че знов за­мер­ли. В па­лаці зос­та­лась од­ним од­на То­до­зя. Во­на сиділа край вікна, не­на­че чи­ясь мерт­ва тінь, що не по­хо­пи­лась зник­ну­ти і схо­ва­тись в до­мо­ви­ну з ран­ко­вим світом на небі.

В світли­цях бу­ло ти­хо-ти­хо, не­на­че в гус­то­му лісі се­ред глу­хої ночі. Лам­пад­ки бли­ща­ли по за­кут­ках. Ти­хий світ од не­ба лед­ве про­ми­ку­вав­ся в ма­ленькі вікон­ця й ти­хо лив­ся по світли­цях, попід мальова­ни­ми зво­да­ми. Зо­лоті ша­ти на об­ра­зах лисніли. То­дозі зда­ва­лось, що во­на десь в яко­мусь мо­нас­тирі, що во­на зос­та­лась в якійсь церкві після ве­черні і про­бу­ла в тій церкві цілу ніч до са­мо­го світа, а пе­ред її очи­ма тієї страш­ної ночі ніби вста­ва­ли з до­мо­ви­ни мерці, зби­ра­лись на мо­лит­ву, пла­ка­ли, по­би­ва­лись од ту­ги і десь зник­ли нес­подіва­но, не­на­че якимсь чу­дом, не­на­че їх пог­ли­ну­ла зем­ля.

«І ме­не пог­ли­не тут ли­хо… І чом ме­не не пог­ли­ну­ла смерть цієї страш­ної ночі? І навіщо мені жи­вотіти на світі? Навіщо мені жи­вот­тя, ко­ли ме­не не тішить ні зем­ля, ні не­бо, ні яс­не сон­це?»

Тодозя по­хи­ли­ла го­ло­ву й за­ду­ма­лась.

А в по­ко­ях все сто­яла мерт­ва ти­ша і на­во­ди­ла ду­ми на приг­ноб­ле­ну без­та­лан­ну ду­шу. Тісні ни­зенькі по­кої зда­ва­лись келіями в мо­нас­тирі. Ти­хий світ, мерт­ва ти­ша зас­по­ко­юва­ла зму­че­ну То­до­зи­ну ду­шу.

«От та­кий спокій, та­ку ти­шу, як те­пе­реньки тут в по­ко­ях, я знай­ду тільки в мо­нас­тирі, - ду­ма­ла То­до­зя, - там тільки за­гоїться моє зму­че­не сер­це, зас­по­коїться моя приг­ноб­ле­на зму­че­на ду­ша. На Ук­раїні скрізь ллється ріка­ми кров, скрізь лю­ту­ють ко­за­ки й по­ля­ки, скрізь руїна та по­же­жа, скрізь нес­покій. А моє роз­би­те сер­це ба­жає спо­кою. Тільки в мо­нас­тирі я знай­ду те, чо­го щи­ро ба­жає те­пер моя ду­ша».

Сонце ви­ко­ти­лось з-за лісу й блис­ну­ло у вікно че­рез залізні ґрат­ки. То­до­зя не­на­че ожи­ла, не­на­че на неї хтось бриз­нув цілю­щою во­дою. Во­на хотіла вста­ти з стільця й за­во­ру­ши­лась. Чер­во­ний цуп­кий сап'ян на спинці стільця за­рипів, стілець заск­рипів. То­до­зя не­на­че зля­ка­лась то­го ти­хо­го скри­пу, аж ки­ну­лась, аж жах­ну­лась, не­на­че її хтось збу­див у важ­ко­му сні. Во­на знов ніби за­мер­ла й охо­ло­ла на стільці, бо­ялась навіть по­во­рух­ну­тись. Най­мен­ший ше­лест роз­ля­гав­ся по усіх мерт­вих по­ко­ях, не­на­че в скле­пах під зем­лею. І три­во­жив То­до­зю. Во­на сиділа в ти­хо­му спо­рожніло­му па­лаці, не­на­че та за­ча­ро­ва­на царівна дріма­ла в мерт­воті в зам­ку, про кот­ру роз­ка­зу­ють в каз­ках.

Несподівано од­чи­ни­лись двері. Увійшла Гри­зельда з си­ном, а за нею всту­пи­ли в по­кої пан­ки та ба­би. То­до­зя зовсім опам'ята­лась. Страшні бліді об­лич­чя, пе­ре­ля­кані очі, опалі що­ки за­ма­нячіли пе­ред її очи­ма, не­на­че тільки тіні тих паннів та паній, що на­пе­ре­додні пе­ред ве­чо­ром ще бу­ли свіжі й цвіли, як квітки в квітни­ку. Ба­ба Ган­на зусім по­сивіла, ста­ла аж біла за од­ну ніч. В Гри­зельди що­ки зблідли й опа­ли, очі ста­ли здо­рові, а в розкішній косі заб­ли­ща­ла ніби срібни­ми нит­ка­ми си­ви­на. Пан­ни й жінки обсіли по­кої і зітха­ли й стог­на­ли не­на­че од страш­ної зне­мо­ги, не­на­че во­ни нез­ду­жа­ли рік і тільки що впер­ше вий­шли з ла­за­ре­ту.

- Який сьогодні день? Я за­бу­ла, який сьогодні день? - спи­та­ла Гри­зельда та­ким глу­хим та за­дав­ле­ним го­ло­сом, не­на­че він ви­хо­див з мо­ги­ли.

- І я не при­га­даю, який сьогодні день, - обізва­лась ба­ба Ган­на та­ким не­ду­жим го­ло­сом, не­на­че во­на рік ле­жа­ла не­ду­жа.

- Ой бо­же мій! сьогодні ж су­бо­та! - крик­ну­ла То­до­зя і швид­ко підве­лась з стільця.

Вона од­ра­зу при­га­да­ла, що са­ме то­го дня ми­ну­ло вже два тижні, як во­на ба­чи­ла на місті Кри­во­но­са, що то­го дня вве­чері ко­за­ки зроб­лять на­пад на за­мок. Во­на при­га­да­ла, що Кри­воніс звелів їй од­чи­ни­ти бра­му в зам­ку, що ко­за­ки по­да­дуть їй знак, за­па­лив­ши ба­гат­тя під лісом на при­гор­ку.

- Княгине! моя до­ро­га, моя ко­ха­на кня­ги­не! виїжджай­те з зам­ка сьогодні, виїжджай­те та­ки до­ко­неш­не за­раз! - крик­ну­ла То­до­зя й ки­ну­лась до Гри­зельди, вхо­пи­ла її за ру­ки, не­на­че хотіла обо­ро­ни­ти од якоїсь на­пасті, зас­те­рег­ти од наг­лої смерті.

- Чого ж до­ко­неш­не сьогодні? Чо­му ж за­раз? - ти­хо обізва­лась Гри­зельда.

- Серце моє, го­луб­ко моя кня­ги­не! виїжджай­те та­ки за­раз! Чує моя ду­ша щось не­доб­ре і зас­те­ре­гає, - го­во­ри­ла якимсь різким го­ло­сом То­до­зя.

- Ти, Світай­ли­хо, ли­бонь щось знаєш та тільки не хо­чеш нам ка­за­ти? Еге так? - спи­та­ла в неї Гри­зельда. - Ти не ка­то­лич­ка, не хотіла йти з на­ми до костьолу говіти та бла­га­ти бо­га. Я те­бе заздріваю: мо­же ти нас зра­диш, мо­же ти нас і зра­ди­ла?

- Ні, яс­но­вельмож­на! Не заздрівай ме­не в зраді. Я те­бе не зрад­жу. Ти для ме­не бу­ла доб­ра. Але ду­ша моя по­чу­ває ве­ли­ке ли­хо. Їдьмо усі! Тікай­мо сьогодні ще до ве­чо­ра, - го­во­ри­ла То­до­зя й за­ли­лась слізьми.

- Тодозя ка­же прав­ду, ніби про­ро­кує ли­хо. Ми вте­че­мо в Зба­раж і зап­ре­мось в твер­дині. Ту­ди ко­за­кам дзус! Там їм да­дуть по­ля­ки доб­рої про­чу­хан­ки. Зби­рай­тесь в до­ро­гу!

Гризельда вста­ла, а за нею слідком за­во­ру­ши­лись усі.

Панни й жіноцт­во по­хап­цем ки­ну­лись зби­ра­ти свої ма­нат­ки, уся­ке своє доб­ро та шуп­лат­тя, та вкла­да­тись.

- Тепер вдень ви­хоп­лю­ва­тись з зам­ка не­без­печ­но. Тре­ба пе­реж­да­ти до ве­чо­ра. Виїде­мо смер­ком, щоб ча­сом нас в до­розі не вгляділи та не пе­рестріли ко­зацькі за­го­ни.

- Ой ли­ха на­ша го­ди­нонька! І з Лу­бен ви­би­ра­лись хап­ком, не­на­че кра­ли своє доб­ро, і