Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

В XVIII сторіччі карети частенько використовувалися для занять любов’ю. «Якщо хто хотів тоді вкрасти чужу жінку чи дочку на годинку, в секреті виходив з нею з редут (танцювальної вечірки), чого в великій компанії нелегко було помітити. Вони сідали до карети, або ж наказували завезти себе до якогось дому (…) або ж наказували візникові возити себе по віддаленим вулицям, а після того, як би ніщо, поверталися на редути» — писав ксьондз Єнджей Кітович в Описі звичаїв за панування Августа ІІІ. Треба зауважити, що карета, більш висока та обита матерією, була значно вигіднішою для занять любов’ю, ніж сучасні автомобілі. Знову ж, шість коней-візників повинні були робити на дамах несамовите враження.

Коні-візники — В XVI і XVII сторіччях найбільш модними були сиві коні, які коштували цілий маєток, оскільки вони були більш складними в утриманні. В XVII сторіччі модними були запряги шести кінні, і навіть звиклий поміщик, маючи усього два села чи три фільварки, не сідав до карети з меншою кількістю коней.

Пуффер — тяжкий кавалерійський пістоль з коловим замком.

Гарлач (мушкетон) — тяжка пальна зброя XVII сторіччя, дуже характерна, завдяки стволу, що розширювався мов лійка. З гарлача стріляли сіканцями, чи то посіченими кулями, цвяхами і навіть битим склом. Чи то, це була зброя близького радіусу дії, але ж з дуже великим розкидом та силою враження — відповідник сьогоднішньої помпової рушниці.

Облога полковника Копистинського… — в 1648 році Пшемисль (Перемишль) був обложений козацьким полковником Копистинським, якого переміг — і тим самим висвободив місто від облоги — Кароль Корняк з Сошниці.

…бавилися грою у Wirsthaus — чи то в «Трактир». Ця забава була дуже популярною при королівському дворі та магнатських дворах. Учасники за допомогою випадкового вибору вибирали для себе ролі і, в залежності від неї, перевдягалися в господарів трактиру, купців, маврів, солдат, слуг, пастухів. Господар був обов’язаний організувати та сплатити учту, купець повинен був забезпечити доставку товарів до лавки, в якій учасники забави могли набути різні товари, заплативши за це фіктивними грошами. Така забава бувала коштовною, бо, в силу ставропольського «хоч віддай в застав, але ж постав», купець був повинен з власних фондів накупити дорогих матерій та товарів, а господар — приготувати велику учту. Так що немає нічого дивного, що, наприклад, Єремія Вишневецький, терпіти не міг такого типу забав, в яких, однак, бажаючи бути ближче до політики та королівського двору, мусив приймати участь.

Не будь здорова Людовіко, французька Маріє… — приспівка, яку горлали по корчмах та господах в часах панування Яна Казимира, і в якій річ іде про королеву, чи то Людовіку Марію Гонзагу де Невер, яка намагалася душити в Польщі шляхетську демократію.

Марчін Калиновський — призначення в 1646 році Калиновського польним гетьманом було найбільшим з цвяхів, які вбив до труни Речі Посполитої канцлер Єжі Оссолинський. Калиновський, незважаючи на те, що від 1620 року служив як військовий, не мав до себе поваги в хоругвах, ні серйозного бойового досвіду, і більше, ніж гетьмана, його знали як переповненого гординею та жорстокого магната. В той час, коли він доводив коронною армією, Калиновський не вважав на будь-яку чужу думку, він міг ображати та принижувати солдат, рушити найкращі воєнні плани, нищити будь-які прояви самодіяльності у підвладних. Вже в 1651 році, під час кампанії в Подолії, між Калиновським та супроводжуючим його брацлавським воєводою Станіславом Лянцкоронським виникли суперечки та скандали. Спочатку командири затіяли сварку про булаву, яка залишилася від забитого командира козаків — Данила Нечая; потім же, коли в Шарогроді Лянцкоронський скритикував Калиновського, гетьман, на очах всього війська, показав йому огрядну «дулю», яка в ті часи вважалася дуже образливим жестом. Під кінець 1651 року дійшло і до ще гірших сцен, коли Калиновський принижав офіцерів з полку Миколая Потоцького. До всього цього треба додати факт, що польний гетьман був короткозорим і, як подають історичні джерела, «на стаю добре не бачив»[133], він не міг приготувати розумних планів кампанії і, не мигнувши оком, посилав жовнірів на смерть. Для історичного розвитку Речі Посполитої страшною річчю виявилося, що в 1648 році, в час найвищого випробування та загрози для держави, на чолі коронної армії стали магнати, які не мали великого військового досвіду, або ж гетьмани з «надання», які отримали булави завдяки політиці, а не виграним битвам. Це був прецедент, оскільки попередні коронні вожді — Ян Замойський, Станіслав Жулкевський та Станіслав Конєцпольський доходили до своїх постів через довгострокову військову службу, і коли вже одержували булаву, були знаними полководцями, яких дужо цінували. Тим часом, щоб командувати польською армією XVII сторіччя, вже не хватало виключно пихи та магнатського духу. Поза вміннями радити собі в полі, гетьман повинен був бути левом та Ісусом Христом в одній особі. Коронне військо, подібно як і будь-яка тогочасна європейська армія, складалося з шляхетських авантюристів, забіяк та нероб. Тому утримати їх в порядку міг тільки гетьман, який, з однієї сторони, вимагав абсолютної слухняності від солдатів і був готовий примушувати до неї за допомогою шибениці чи катівського меча, а з другої, кохав власних жовнірів, не дозволяв їх кривдити, а страти і рани був готовий винагороджувати з власної кишені. Калиновський же не міг ні одного, ні другого.

…коні з піднятими наверх хвостами, з завитими гривами… — до сього часу до кінця не відомо, чи коні, яких розводили в Речі Посполитій в XVI–XVII сторіччях були окремою расою верхових тварин, чи теж великою групою метисів, що поєднували риси коней зі сходу (турецьких та татарських) з тими, що привозили з заходу. Польський скакун був дещо вільнішим від арабського, але взамін, був дещо більш масивним, більш стійкий до праці та невигод. На жаль, сьогодні від нього не залишилося і сліду. Розведення польських коней під кінець XVIII зовсім захиріло, а скакуни, на яких можна поїздити зараз в табунах, не мають нічого спільного з конями, на яких гусари йшли атаку. Серед існуючих на цей час верхових тварин найбільш подібний до давніх польських скакунів є малопольський кінь, якого ще розводять в декількох місцях на території нашої країни.

…йопула Рожера де Нім’єра виглядала ну точно як старий, не дуже ошатний польський жупан — всупереч